Каталін Доріан Флореску - Якоб вирішує любити

— Те, що маю робити. Я перед нею в боргу.

Дідо взяв на лопату трохи гною, поніс на поле й ретельно його розкидав. Від дощу земля вже стала глинистою і в'язкою, дідові це було до вподоби, волога просякне гній і змішає його з ґрунтом. Останній дощ, тоді перша паморозь, а далі міцний покров снігу, під яким зерна в глибині набиратимуть сили для пізнішого неспинного проростання вгору.

Раз за разом піддавав він лопатою пухку, брунатну масу з воза і розкидав її по полю. То була важка робота, яка могла розтягнутися на кілька днів, якщо зять не повернеться скоро і не допоможе.

Раптом гримнув грім. Годі сказати, чи саме від цього, чи від комашні, чи, може, від яскравого світла, але один кінь, найсумирніший серед усіх, схарапудився. Дід почув мамині крики, кинув лопату і через поле помчав до неї. Мама розпрягала обох коней і одного вже прив'язала до дерева. Підійшла до другого і зняла йому з очей пов'язку. Засліплений світлом, стривожений дошкульним ґедзем чи ударом грому, кінь здибився і так сильно смикнув віжки, що мама втратила рівновагу. Кінь повернувся і крупом зачепив маму, так що вона впала.

Коли надбіг дід, вона корчилася від болю, а з-під спідниці витекла калюжка. Він угамував коня, а тоді схилився над мамою.

— Пологи почалися, — прохрипіла вона.

— Що робити? Кликати Непера? — спитав дідо.

— Непер до нічого. Привези Раміну. Кажуть, вона на цьому знається.

— Циганку? — ошелешено спитав дід.

— Просто бери і їдь за нею!

Та коли дідо поспіхом запряг коней і вже виліз на воза, вона передумала.

— Тату, я стільки не зможу чекати. Поклади мене на віз.

— Але ж він повен гною. Що, як дитина народиться там?

— Роби, що кажу!

Дідо знову нахилився, донька обхопила його за шию, тоді він підняв її і поніс до воза. Він уклав її на ще теплі, смердючі, обліплені комарами кізяки. Її знудило, і вона вирвала просто собі на одяг, але це було не важливо. Головне — народити дитину здоровою, скористатися цим пізнім шансом і довести, що вона плідна, нормальна жінка.

Дідо періщив коней, як ще ніколи в житті. Подумки він проклинав себе за те, що взяв доньку з собою. Якщо трапиться щось зле, якщо вона втратить дитину, йому доведеться відповідати перед зятем. Якщо ж помре вона, він до кінця життя не знатиме спокою.

До Циганського пагорба віз трясся по вузькій дорозі, всіяній камінцями та ямами, повними води й багна. Коли колеса в них загрузали, дідо зістрибував на дорогу і виштовхував віз. Він змок і впрів водночас, його донька теж. Волосся й одяг поприлипали до тіла. Вона з розчепіреними ногами лежала посередині воза, впираючись п'ятами в гній. Раз-по-раз спиралася на лікті й тут-таки знову знеможено падала.

Дідо витирав воду з обличчя, а тоді знову шмагав коней. Коли донька благала його їхати повільніше, він притримував віжки, аж поки вона знов не кричала: «Швидше!» Щойно перед самим Циганським пагорбом дощ знов перейшов у мжичку, а тоді й зовсім вщух. Мухи і ґедзі тільки на це й чекали, вони знову знялися і закружляли над мамою.

Дідо схопив за комір першого зустрічного цигана.

— Веди сюди жінку булібаші!

— Булібаша вже кілька тижнів як зник!

— Мені байдуже! Веди Раміну!

В цю мить мама закричала так страхітливо, що чоловіки аж зіщулилися. Запала потому тиша сповнила діда найгіршими побоюваннями, та враз за цим повітря роздер другий зойк. Чоловіки кинулися до воза, циган перехрестився і помчав пагорбом догори.

Незабаром серед вбогих халуп показалася Раміна, за нею якийсь чоловік із відром води. Через руку в неї були перекинені рушники. Слідом тягнувся натовп цікавих, що хотіли побачити, як на купі гною родиться нове життя. Бородаті, зодягнені в чорне чоловіки з дешевими цигарками в кутиках уст, жінки в строкатих спідницях, за які чіплялися діти. Навколо возу вже юрмилися припізнілі селяни й мисливці, що верталися з нічних полювань.

Натовп, окрилений хоч якоюсь розвагою серед своїх убогих буднів, неможливо було стримати, він з галасом перегнав Раміну. Лиш коли вона підійшла до воза, люди поступово втихли, деякі жінки високо підносили дітей на руках, щоб їм добре було видно мою маму. Вони обступили воза, і Раміні довелося вдатися до всього свого впливу, щоб проштовхатися. «Дорогу!» — кричала вона, розпихаючи людей.

Зазирнувши до воза, навіть вона не змогла стриматися й скрикнула: «Пресвята Богородице! Дитина вже виходить!» Вона вилізла на віз. Через десять хвилин на світ з'явився я — під уважними, зачудованими поглядами строкатої юрби. Раміна завимагала в якогось цигана ніж, сполоснула його у відрі і перерізала пуповину. Циган захотів узяти пуповину собі, щоб згодувати псові.

Так ніби передчуваючи,