Каталін Доріан Флореску - Якоб вирішує любити

Він зайшов у дім і розбудив доньку. Поки вона готувала сніданок, приніс воду з криниці і помився в кухні біля плити. Потім була мамина черга. Обережними рухами вона омивала свій круглий живіт. До народження залишалося всього два місяці. На прузі неба світало, спершу то було легеньке сяйво, вузька шпарка світла, яка щохвилини ширшала.

— Ти певна, що хочеш поїхати? — спитав дід. — Чи не заважко для тебе?

— Тобі ж потрібен хтось пильнувати коней. Та й що мені тут самій робити?

Вони швидко йшли за возом, дідо міцно тримав віжки, очі в коней досі були зав'язані. Вряди-годи він шепотів їм якийсь наказ, так ніби говорив сам із собою. Коні звикли йти наосліп, зазвичай вони довіряли його слову. То були спокійні, терплячі тварини, але того ранку їх доймали дошкульні комахи, коні дратувалися, так що дідові навіть доводилось братися за батіг.

Мама не поспівала. Засапана, вона раз по раз відставала, тоді дід зупинявся й чекав. Вона впиралася руками в крижі і відкидалася назад, тоді ніжно гладила живіт.

— Краще б ти залишилася вдома. Так ніякої роботи не буде.

— Заспокойся, батьку. Ти ж бачиш, які вони нервові. Хтось мусить бути при них, коли ти розкидатимеш гній.

Коли вони дійшли до поля, замжичило, але мжичка поступово переростала в дощ. Дідо занурив руку в землю, так делікатно, ніби то була жива істота, і він не хотів її скалічити чи скривдити. Взяв грудку землі і розтер її по щоці. Для цілковитої певності повторив те саме ще раз. Він діяв так зосереджено, ніби від цього залежало все його щастя. Донька наважилася заговорити з ним тільки тоді, коли він вернувся до воза і підігнав його до ріллі задом.

— Ладна заприсягтися, до матері ти так ніжно не торкався, — сказала вона, усміхаючись.

— Та вона до такого й не звична була. Ви жінки — особливі створіння, але земля іще більше.

— Що ти маєш на увазі?

— Жінка годує дитину, а земля — усіх нас. Якщо мені й подобається щось у твоєму чоловікові, а такого є мало, — то те, що він поважає землю так само, як я.

— А земля що каже, вона готова?

— Так, у неї належна температура. Ось-ось зготується. Останній раз загноїти — і наступного тижня можна сіяти озимину.

Він сказав «зготується», так ніби йшлося про мамалиґу чи соковиту печеню. В дідовій уяві все, з чого складалося його життя, зливалося в одну нероздільну цілість: його жінка, доньчині страви, земля, коні. Вони були для нього лише різними виявами того самого, з тієї самої речовини і на рівних правах.

Я майже певен, що навіть Господь був для нього холодною порцією мамалиґи, яку він споживав у затінку шовковиці на краю поля, перепочиваючи від тягот польових робіт, а коні в той час мирно паслися поруч. Лише в неділю він згадував про іншого Бога, щоб не гнівити пароха Шульца.

Мама змалечку супроводила батька в поле. Вона любила цю близькість до нього, коли вони мовчки, поквапно йшли іноді навіть по кілька кілометрів. Коли вони виходили з двору, часто була ще глупа ніч. Нерідко над вуличкою висів густий туман, з якого на мить виринали, вітаючись, інші селяни, і тут-таки розчинялися в ньому знов. Та іноді небо над ними було таке безмежно велике і ясне, що нагадувало подушечку для шитва, утикану тисячами булавок з осяйними голівками зірок.

Ополудні вони сідали під горіх, батько нарізав хліб і ковбасу. Його пальці були масні, він з насолодою їх облизував, а вона й собі радо за ним повторювала. Він був їй батьком і матір'ю водночас. Бувало, на зворотному шляху аж до самого села їм не зустрічалася ані жива душа.

Ба навіть напередодні від'їзду до Будапешту, де вона мала пересісти на потяг до німецького узбережжя, а там на корабель до Нью-Йорку, вона теж пішла з ним.

— Покидаєш мене самого, — буркнув він, коли вони відпочивали під деревом.

— Якщо не поїду, ми так до кінця життя будемо бідувати, — відповіла вона.

— Ну, то й будемо. Голодувати ж не голодуємо, — відказав дідо.

— Мені цього замало. Я хочу велике хазяйство. Ти теж колись продав усіх коней, щоб урятувати двір. Тепер нам нема що продавати — тому я їду до Америки.

— Я пам'ятаю той день, як сьогодні, — сказав дідо. — Коли конярі забирали коней, твоя мама йшла за ними аж до краю села. А потім довго дивилась їм услід. Вона цього не говорила, але мені здається, що так ніколи мені й не пробачила.

Дідо встав і знову взявся до роботи. Захеканий, запитав:

— Тобі ж усього сімнадцять. Що ти робитимеш