Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

різні боки, рятуючись, хто як може. Аби завтра зібратися ще більшим гуртом та видавити загарбників із Майдану.

Зі свого місця Котя мав змогу спостерігати за ворожим наступом ніби згори.

Щільна лава круглих шоломів віддалено нагадувала чорну ікру — так, страшну масу дорогого буржуйського делікатесу, який чиясь шкідницька рука вихлюпнула з величезної бочки на людський натовп. Він, здається, бачив щось подібне, гротескове, тільки в мультиках, старих, радянського зразка. Або — комедіях, зроблених у ті ж часи. Де саме, зараз не пригадував і не збирався. Навіть якщо подібна картина ніде не відтворювалася, виникнувши просто зараз у його уяві, навіяна моторошним видовищем тотального штурму — це нічого не міняло й не мало зараз жодного значення.

Також Котя не намагався зрозуміти логіку зачистки: зухвало, нахабно, без перебільшення — на очах усього світу. Америка ж точно не спить. Нічний засніжений Київ, сюрово заповнений «чорною ікрою», за короткий час, напевне, буде в їхніх новинах. Все стрімко розійдеться, мов кола по воді, і…

Що буде далі і чи буде взагалі щось, Котя, принципово далекий від розуміння подібних речей, не знав. І не квапився прогнозувати, бо згадав свіжий приклад — увесь світ бачив кадри кривавого побиття студентів, а скоро після того — не менш потворну, жорстку, ганебну зачистку Банкової. Чулися обурення, звучали протести. Але так само була категоричною відповідь з офіційного українського боку: масові безлади придушують у всьому світі, в усіх цивілізованих країнах. Десь — із водометами. Тож не вам, шановні, вказувати нам на дії, які ви там у себе практикуєте давно й успішно.

Слухаючи дзвони, крики: «Ганьба!», «Слава Україні!» та «Зека — геть!», та дивлячись, як панічна метушня на Майдані досить скоро набула помітних ознак організованості, Котя раптом чітко зрозумів для себе — звідси ніхто не піде. Так могло б статися, якби обидва попередніх рази, що було не так уже й давно, повсталі відчули реальну, серйозну підтримку й справді уявляли себе військом, котре має єдиного командира, слухається його й повністю довіряє. Допомоги ж не дочекалися двічі. А той факт, що присутність у Києві наділених високими повноваженнями посланців Заходу не перешкодила наказові почати штурм, підтвердив його висновки та, поза сумнівом, думки ледь не кожного тут — розраховувати можна й треба тільки на себе.

Якщо Майдан сьогодні дозволить себе розігнати, більше людей сюди не пустять.

Важку техніку наженуть. До Нового року. Чого ж, з них станеться. Навіть колючий дріт натягнуть по периметру, електрику пропустять.

Ось чому Костя Стогов, нічим більше не переймаючись та відкинувши чимдалі рештки сумнівів, побіг від стели в бік Будинку профспілок. Туди, куди «Беркут» тіснив оборонців, чавлячи щитами строкатий натовп. Котя на мить відчув себе, немов усередині гігантської соковижималки.

Спершу він пробився в другий ряд. Та коли давити почали з усіх боків, забракло повітря, рухи стали більш скутими, а над головами виникла ядуча газова хмара, рішуче виставив плече, пробився вперед.

І враз опинився на передовій.

У першій лаві…

— Міліція з народом! — вигукнув хтось.

З усіх боків підхопили дружно:

— Міліція — з народом! Міліція — з народом!

— Ага, уже йдуть! — крикнув Котя.

Припускаючи, він єдиний, хто сумнівається в дієвості подібних гасел. І ще більше — у тому, що міліції глибоко в душі самій набридло виступати крайньою в усьому, що відбувається. Приймаючи на себе головний негатив. Навпаки, їм зараз дали перший за всю історію існування карт-бланш: можна безкарно, ні на кого й ні на що не зважаючи, бити людей чим завгодно, як завгодно, куди завгодно.

Раніше силовики також мали негласне право це робити й робили. Одного з Котіних партнерів кілька діб тримали в камері з неадекватним наркоманом, і коли полонений не витримував, бив у відповідь, уривалися на крик менти й тягнули на розправу за бійку в камері. Так у чоловіка відтискали бізнес, зламавши на третю добу.

Нічого нового.

Крім одного — тут і тепер вони навіть не ховаються.

— Ганьба! — прогуркотів хтось позаду, десятки голосів знову це підхопили.

Слова розбивалися об чорний беркутівський моноліт. Жива стіна, прикрившись щитами, далі сунула вперед.

— Тримайся! Тримайся! Стояти! — закричав Котя, сам не знаючи, кого закликав і хто повинен його почути.

— Стоїмо до перемоги! — пролунало у відповідь.

Це підхопили дружніше, укотре бомкнув дзвін, ураз пролунало:

— Назад! Назад! Назад!

Котя, повернувшись на крик та при цьому трохи послабивши хватку, побачив — із протилежного боку, далеко на правому фланзі, чоловіки в оранжевих будівельних касках метушливо, по-мурашиному, і так само злагоджено мостили між двома лавами, своїми й беркутівськими, залишки барикад, прагнучи хоч якось відновити редути й розмежувати лінію фронту.

— Не втримають! — прогуркотів поруч Дідо. — Глянь, відсікають!

— Хто?