Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

Над людськими головами зависнула стійка біла хмара газу.

Сірий не помітив, відколи перестав сипати сніг. Навряд чи на це зважали інші.

Побиті майданівці рачкували до хідників. Ті, хто встояв на ногах, відступали.

Пацани дружно розкидали барикади й валили намети — так, ніби все життя займалися цим.

Якщо добре піде, до ранку все вичистять.

Сірий так і прогнозував.

Він підхопив руку повстанця, з якого щойно збили оранжеву каску, крикнув:

— Стояти! Триматися! Руку сюди, руку!

В’язаною шапочкою чоловік витер кров із розбитого лиця. Разом з іншими стояв за крок від першої лави беркутів, котрі повільно, але невблаганно тіснили оборонців до Будинку профспілок. Котя не розібрав, що саме той кричав «космонавтові» з кийком навпроти себе. Він узагалі не намагався розібрати, хто що кричить — заклики, лайка, майданівські гасла, молитви святих отців та дзвони з Михайлівського злилися в одну суцільну какофонію звуків.

Та, мабуть, беркут почув про себе щось дошкульне — відсунувши щит, ступив уперед, вільною рукою спритно цапнув кривдника за плече, далі — за руку, тут же завченим жестом перехопив карк. Від несподіванки повстанець утратив рівновагу, упав на коліна, ставши ще легшою здобиччю. Дивно — криків про допомогу Котя від полоненого не чув, той лише махав руками, відчайдушно відбивався й раптом заспівав, точніше — почав проговорювати вголос слова українського гімну.

— Пусти! Відпусти, твою мать! — ревнув Стогов і, хекнувши, наче рубає сокирою, ударив згори вниз правою рукою по руці беркутівця.

Той явно не чекав опору й нападу — послабив хватку.

Збоку на Котю враз пішли двоє, чиїх лиць не видно було під товстим склом шоломів. Один уже заніс руку з кийком для удару, але тут де не взявся високий простоволосий чоловік із саморобним фанерним щитом. Виставив його вперед, зустрічаючи кийок, поточився від сильного удару, але втримався на ногах. Поруч одразу виросла з обох боків людська стіна, зухвалець пірнув у натовп, його відступ негайно прикрили — шеренга замкнулася, чоловіки швидко переплелися лікоть за лікоть.

Тепер навпроти озброєних до зубів беркутівців стояв живий ланцюг.

Лава стримувала лаву.

Тим часом Котя встиг поставити врятованого повстанця на ноги, гаркнув просто в лице:

— Тут будь! Біля мене! — і вже потім, ніби зараз саме це було найважливішим, вигукнув: — Ти хто?

— Дідо! — почулося у відповідь.

— Який дідо? Чий дідо?

— Тут я Дідо! Мене знають!

— Хай знають! Стій тут, біля мене будь! — і додав: — Я Котя!

— Цілий кіт!

Попри те, що кілька хвилин тому мав реальний шанс опинитися в автозаці, Дідо усе ж намагався жартувати.

— Чому — цілий?

— Для малого коті зависокий! Обережно!

Вони знову опинилися в небезпечній близькості від беркутівського скупчення, дружно відійшли назад, зчепилися ліктями. Покрутив головою, намагаючись знайти Юрка.

Дарма.

Вони загубилися, щойно вдарили дзвони…

…Чесно кажучи, коли почалося, Костя Стогов не думав, що вони з новим знайомим відтепер і надалі повинні триматися одне одного. Крикнувши: «Бігом!», — Котя тут же, з місця, рвонув уперед, до стели, не озираючись. Коли вже змішався з натовпом, озирнувся, щиро вірячи — новий товариш рухається в його фарватері. Не вгледівши, гукнув, та вигук потонув у морі інших, стривожених, подекуди — навіть розпачливих.

Юра Шевель дорослий, не загубиться й знайде для себе місце та до чого прикласти руки. Вирішивши так, Котя посунув далі, ближче до епіцентру подій. Поки проштовхувався, чув, ніби беркутівці оточують із усіх сторін. Хтось бачив на власні очі, як загони пішли одночасно від Опери вниз двома шеренгами, по Хмельницького та Прорізній. Ніби міцний кулак уже розбив майданівський моноліт, пробивши оборонців наскрізь. Тепер Хрещатик розділений надвоє. «Беркут» стискує кільце довкола будівлі мерії, когось із повстанців розганяючи, когось, найзатятіших, заганяючи всередину. Інші беркутівські підрозділи змикали коло на самому Майдані, женучи народ до Будинку профспілок.

Котя не думав, що це — паніка. Так цілком могло бути. Принаймні пробившись-таки до стели й побачивши просто перед собою лиховісну чорну масу, що невблаганно рухалася вниз, заповнивши всю Інститутську, зрозумів — операція спланована. З протилежного боку — схожа картина, і навряд чи зараз можливе якесь загальне керівництво обороною. Так само, як ніхто не візьме на себе сміливість зі сцени закликати людей розбігатися в