Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

Ще вчора кожен громадянин України мав своє життя. У якому, здавалося, не було місця для подвигу. Але прийшла вогняна зима 2013—2014-го, і тисячі українців опинилися у вирі Революції Гідності — та по різні боки барикад. Успішний бізнесмен Стогов стає активістом Автомайдану. Продавщиця з косметичного магазину Алла тепер волонтерка. Студент на прізвисько Птаха виходить із віртуального світу і робить «коктейлі Молотова». Тітушка Сірий не має переконань, аби платили. А Олег, боєць «Беркуту», готовий карати «майданутих» навіть задарма… Ми бачимо Майдан їхніми очима. Бачимо — і затамовуюємо подих. Бо тут усе справжнє — і життя, і кохання, і ненависть. І смерть. А ще — відчайдушна віра, що кінець кінцем усе буде добре… Обережно! Ненормативна лексика!

Андрій Кокотюха
Вогняна зима

Обережно! Ненормативна лексика!

Писати про Майдан — неможливо. На Майдані треба бути.

Але Андрій Кокотюха може все. Він був на Майдані і написав про нього.

Написав так, як вміє лише він, без зайвого пафосу й пластикового спрощення. Майдан Кокотюхи — це не вожді на сцені, не політична боротьба, а люди. Прості українці, які взяли на себе тягар і тактики, і стратегії цієї революції. У них щирі емоції, відверті слова, прямі дії.

Книжка пахне димом палаючих шин і обпікає вогнем очей, з її сторінок чути грюкіт бруківки й скажений ритм серцебиття.

«Вогняна зима» кипить пристрастями. Тут люблять, борються і страждають по-справжньому.

Тільки так зміг перемогти Майдан. Тільки так зможе народитися нова Україна.

Юрій Луценко, український політик і державний діяч Пролог
Тиша

Він жив, і цього було досить. Він жив у нестабільну епоху. Для чого прагнути щось будувати, якщо все незабаром буде зруйновано? Краще плисти за течією, не витрачаючи сил.

Ерих Марія Ремарк. Тріумфальна арка Київ, липень — листопад 2013 року
5

— Ніколи б не подумала, що вам так легко зіпсувати настрій.

— Це філософське питання.

— Що саме?

— Поганий настрій.

Котя Стогов із неприхованим сумом підкинув на широкій долоні порожню пласку пляшку з-під віскі. Глянув, блазнюючи, крізь скло на супутницю.

— Ну, там щось видно? Відповідь?

— Якби отак, крізь порожню тару, можна було побачити майбутнє, мене б давно не було в цій країні.

— Здається, ми про це вже говорили.

— Ага, багато й часто, — легко погодився Котя. — Давно. І не лише з вами, Юленько. Тільки від наших розмов нещасна країна не поміняється, як хочеться нам із вами.

— Ви песиміст.

— Навпаки — я найбільший оптиміст у колі своїх друзів. Знаєте, чому?

— Не знаю.

— Сказати?

— Скажіть.

Котя скрутив корок, понюхав спустошені скляні нутрощі. Підніс горлечко до вуст, зобразив, ніби витрушує звідти останні міліграми рятівної рідини. Потім зітхнув, ніби пережив найбільшу за свої тридцять три роки втрату, перевальцем рушив до найближчого смітника. Акуратно, демонстративно не кинув — поклав — туди непотріб, повернувся назад до багажного відділення.

Разом із сотнею пасажирів із Греції він чекав, поки стрічка почне рухатися.

Годинник показував пів на другу ночі.

Літак запізнився на п’ять із половиною годин.

— Ось що бісить, — Котя кивнув на забрану гумовими язиками прямокутну пройму, звідки мали виїхати речі. — Гаразд, там щось збилося, пасажири на Київ мали курити бамбук у тому довбаному Іракліоні. Де б ми ще, Юлю, з вами познайомилися. Правильно, мені складно зіпсувати настрій, коли поруч є «дьюті фрі», де продається якісний алкоголь. І прекрасна молода жінка, котра складе компанію.

— Костю, ви цю пляшку самі впорали. Я навіть язика не вмочила.

— Пляшечку.

— Вибачте?

— Це — пляшечка. Бо пляшка — значно серйозніші об’єми. Бог із ними, не в алкоголі річ. Коли я кажу про складену компанію, маю на увазі — ми з вами мило спілкувалися. Одна людина говорить, інша — слухає. Такий формат. Згодні?

— Буває, — кивнула Юля, печально поглянувши на багажну стрічку, що ніяк не хотіла ожити. — Ви скидалися на