Джессі Келлерман - Чтиво

американських авторів блокбастерів. Усі книжки зі сріблястими літерами — наша робота.

— Але...— розгублений Пфефферкорн удався до останнього аргументу: — Чи не краще звернутися до кіно?

Сейворі зітхнув, немов Пфефферкорн виявився геть тупим.

— Господи,— прошепотів він.— І вони теж?

— Якщо тобі здається, що зараз у тебе кепські справи, уяви, що було б, якби ми дозволили тобі підписати контракт на фільм. Нам і так доведеться попрацювати.

— Не розумію вас.

— Що тобі відомо про Злабію? — запитав Сейворі.

Глава сорок третя

фефферкорн розказав що знав.

— Небагато,— сказав Сейворі.

— То подайте на мене скаргу.

— Можна тебе про дещо запитати? Коли вийшов твій перший роман?

— Тисяча дев’ятсот вісімдесят третього.

— Не цей перший. Інший перший.

— Десь із рік тому.

— Не пригадуєш, чи щось трапилося відтоді в історії Злабії?

Пфефферкорн поміркував.

— Спробували вбити... як його там?

Сейворі гмикнув.

— Заслуговуєш на медаль. Просто щоб ти знав, «як там його» — його величність президент Східної Злабії Климент Тітиїч, і він дуже багатий, жорстокий і мінливий, саме таким хлопцям і не подобається, коли їм стріляють у зад.

— Яке відношення до цього має моя книга?

— Давай пригадаємо один ключовий факт. Це не твоя книга. Згоден?

Пфефферкорн нічого не відповів.

— Одним плавним рухом,— сказав Сейворі.

— Що?

— «Одним плавним рухом». Це був сигнал. Рукопис, який ти вкрав, навіть не закінчили, а ти втрутився і переробив так, як тобі схотілося.

— Потрібно було його причесати,— сказав Пфефферкорн.

— Не так, як ти зробив. Знаєш, скільки «плавних рухів» ти видалив?

— Це кліше,— не здавався Пфефферкорн.— Воно нічого не означає.

— Серйозно? Даю тобі іще одну спробу. Скільки?

Пфефферкорн промовчав.

— Двадцять один,— сказав Сейворі.— Лишив три. Отже, знищив двадцять вісім відсотків шифру. Перетворив книгу на закодований швейцарський сир. Лише богові відомо, як оперативники щось зрозуміли. Але вони таки зрозуміли, бо ми дізналися, що президент Східної Злабії потрапив до реанімації. Спочатку ми вирішили, що то справа західних злабійців. Усі так уважали. Вони чотириста років гризуть одне одному горлянку. Але скоро ми отримали зашифроване повідомлення з одного з наших таємних злабійських телефонів, що операція провалилася. Тут ми і здогадалися, що відбувається. Правда, не могли зрозуміти, як передали наказ. І головним чином тому, що рукопис, який ти вкрав, не мав нічого спільного з убивством Тітиїча, принаймні доки ти його не спотворив. Це мала бути стара добра операція. В Західній Злабії — не більше, не менше. Більше того, роман не мав бути виданим, оскільки після смерті Вілла ми знищили всі його файли.— Сейворі філософськи постукав пальцями по губах.— Хоча, якщо ти це зробив, можна припустити, що книгу не було знищено. Якимось чином їй удалося уникнути паперознищувального пристрою і потрапити в твої руки, лишивши нас розбиратися з цілою купою сердитих східних злабійців. Справа з тим Тітиїчем полягає в тому, що він, крім того що безжалісний тиран, іще й популіст. Народився бідним, «одним з нас», і таке інше. Для нас з тобою він посередній пострадянський автократ. Для пересічного селянина Східної Злабії, що ледь зводить кінці з кінцями в критій соломою хатині з шістьма чи восьма золотушними дітьми, які ледь мають дванадцять зубів на всіх, він, у біса, Джек Кеннеді. Спробуй поглянути на все їхніми очима. Вони засмучені.

— Я підстрелив президента Східної Злабії,— гмикнув Пфефферкорн.

— Сила літератури,— сказав Сейворі.— Гаразд. Тепер важливо припинити все це кровопролиття. Тут потрібен ти.

Пфефферкорн стривожився.

— Як це?

Сейворі підійшов до шафи і почав відкривати шухляди.

— Нам потрібен хтось, хто зможе зайняти вакантну посаду Вілла. Оскільки ти вже зробив перший крок і випередив нас... куди, в дідька, я його... і тебе вже впізна... ага!

Він знайшов те, що шукав: товстий рукопис, перев’язаний гумовою стрічкою. Приніс і поклав на столі перед Пфефферкорном.

— Тримай,— сказав Сейворі.— Це твоє.

Глава сорок четверта