Джессі Келлерман - Чтиво

— Точно,— погодився Пфефферкорн.

— Щось на кшталт фройдовської штучки. «Відшльопайте мене».

— Можливо.

— Це одна теорія,— сказав Сейворі.— Проте я маю власну. Хочеш почути? Ось вона. Ти ні про що із цього не подумав, бо ти лінивий жадібний сучий син, ще й погано організований.

Знову запала тиша.

— Можливо,— нарешті сказав Пфефферкорн.

Сейворі стукнув по столу.

— Ну, ми ніколи не дізнаємось.

Пфефферкорн поглянув на нього.

— Чого ви від мене хочете?

Сейворі гмикнув.

— Чудово.

— Що?

— Я сам із собою побився об заклад, що ти скажеш це чи «Навіщо ви так зі мною?»

— Не розумію, навіщо взагалі це витягувати. Просто скажіть, скільки вам потрібно, і я скажу, чи зможу я заплатити. Більше говорити нема про що.

— Навпаки,— сказав Сейворі.

 пигун?

— Не зовсім,— відповів Сейворі,— але заради простоти можна і так сказати.

— Але ж це смішно,— обурився Пфефферкорн.

— Це тобі так здається.

— Я ж знав Білла з одинадцяти років.

— То й що?

— Він не був шпигуном.

— Якщо вже тобі так не подобається це слово, гаразд: він не був шпигуном. Він був кур’єром.

— Він був письменником,— сказав Пфефферкорн.— Писав трилери.

— Чолов’яга не опублікував жодної книжки, яку б сам вигадав,— заперечив Сейворі.— Ми все йому давали. Вільям де Валле був ідеальною вигадкою, і під цим я маю на увазі, що ми всі добре попрацювали, створюючи цей образ, включаючи Білла. Він був нашим скарбом, і результат був вартий тисяч людино-годин і мільйонів доларів. Ти навіть уявити не можеш, як нас засмутило його зникнення.

— Навіть не уявляю, про що ви,— сказав Пфефферкорн.

— Кожен роман про Діка Стаппа містив зашифровані вказівки для оперативників на ворожій території, де звичні засоби передачі не працюють.

— Усе одно не розумію.

— Шифр,— кинув Сейворі.

— Шифр?

— Шифр.

— Білл писав з використанням шифру?

— Та я ж кажу тобі, що нічого він не писав. Хлопці писали.

— Що за хлопці?

— О! Хлопці з великої літери.

— Хто вони такі?

— Не важливо.

— Не важливо, але вони заслуговують на велику літеру?

— Усю інформацію отримаєш, коли буде потрібно.

— Мені не потрібно.

— От бачиш!

Вони замовкли. Пфефферкорн звів очі до стелі.

— Що? — поцікавився Сейворі.

— Де камери?

— Немає.

Пфефферкорн підвівся.

— Коли вискочить телевізійна команда?

— Сядь.

Пфефферкорн пройшовся кімнатою.

— Ха-ха,— сказав він, звертаючись до стіни.— Дуже смішно.

— Ми маємо багато чого обговорити, Арті. Сядь. Утім, не сідай, якщо не хочеш. Мені байдуже. Але ми гаємо час.

— Я вам не вірю.

Сейворі знизав плечима.

— Не вірю жодному слову,— заявив Пфефферкорн.— Як таке може бути? Відкрито розказувати про секрети? Абсурд.

— Саме тому дуже важко відстежити. Спробуй послати електронного листа до Північної Кореї, подивимось, як далеко ти зможеш зайти. Але розкручений трилер зробить свою справу краще за все інше. Він був не один, май на увазі. Ми годуємо більшість