Сергій Холоденко - Щоб ніхто не здогадався

із силами, ступив на дорогу. Нічого дивного не відбулося, і Марик рушив далі. Кроків через п’ятдесят Марик плюнув на всяку обережність і покрокував швидше й упевненіше.

Сонце вже наполовину перейшло через обрій, починалася звичайна літня днина.

Усе пробуджувалося навколо. І Марику навіть почало здаватися, що так добре буде протягом усього переходу. Але пройшовши по дорозі близько години, Марик глянув на небо і побачив, що по ньому пробігла хвиля. Він це побачив чітко. Наче на морі. Він зупинився, як укопаний, бо згадав один із найстрашніших своїх снів.

Треба було щось робити, але Марика наче щось скувало, він лише тривожно вдивлявся вдалину. За секунду він побачив те, чого зі страхом ждав: поле почало скручуватися, немов килимова доріжка.

«Невже й мене зімне?! — із трепетом подумав Марик, продовжуючи стежити за валом, який стрімко наближався й збільшувався. — Якщо мене закрутить у цей пшеничний килим, я не витримаю», — проговорив подумки Марик.

Але так і продовжував стояти на місці У принципі, бігти було нікуди, хвиля однаково нагнала б його.

«Що ж, — подумав Марик, — залишається одне — світло».

І він, уже вкотре за свою подорож, відтворив у своїй голові таку потрібну, дорогу й рідну картинку.

«Креонію, чарівний метале, світло!» — встиг проговорити заклинання Марик, уявляючи собі ці образи, і гігантська хвиля впала на нього… Але, як це вже стало звичайним, чудо відбулося знову: Марик навіть нічого не в'дчув, коли на нього перекинулися поле, яке сказилося, дорога… Лише м’який вітерець облив його з голови до ніг, після чого він відкрив очі — перед очима знову простиралося ласкаве поле, він стояв на тій же дорозі. Усе, як і колись, якщо, звичайно, не вважати, що все навколо стало білим від снігу.

І хоча зовсім не було холодно, Марик для пристойності пощулився.

— Ось і зима прийшла! — він нахилився й зачерпнув у пригорщу сніг.

— Ха, майже як справжній, навіть прохолодний…

Марик зліпив сніжну грудочку й, запустивши її куди подалі, рушив уперед; йому треба було йти: хоч узимку, а хоч улітку…

«Але ж я добре пам’ятаю цю хвилю, — міркував він про себе. — Вона кілька разів мені снилася, і коли мене накривало, я від страху просинався. А отут, бач, майже й не відчув нічого. Щось далі буде?»

«Ти повинен встигнути заново все пройти й зрозуміти», — повторив Марик про себе слова Незрозумілого птаха. «Гм, який такий шлях?» — не міг зміркувати Марик. Але йому довелося відірватися від своїх роздумів, бо довкола почали знову відбуватися деякі зміни.

Права половина поля спочатку захиталася, а потім зненацька зникла, але лише на мить. Потім картинка з’явилася, але вже інша: праворуч від Марика було його відображення. Як у величезному дзеркалі, він побачив і поле, й себе на дорозі.

Дзеркало, то дзеркало. І він продовжив свій хід засніженою дорогою, лише іноді дозволяючи собі поглядати на власне відображення. Через якийсь час він став зауважувати, що картинка по іншу сторону стала змінюватися.

Марик нервово оглянув себе. Ні, він, Марик, не змінився (це його трохи заспокоїло), а от його відображення стало іншим. Тепер Марик теж бачив себе, але маленького, шестирічного. Спочатку він це якось і не второпав, але потім зрозумів, що це було правдою.

— Ха! — посміхнувся він, дивлячись на відображення. — Привіт, малюче!

Той подивився на нього, щось хмикнув у відповідь і кивнув на дорогу: мовляв, давай, тупоти вперед, не відволікайся!

«Не відволікайся, — повторив про себе Марик. — Звичайно, спасибі тобі, малюче!»

«Так, тут хтось лихо мені кує, уся ця метушня для того, щоб мені перешкодити пройти це поле. Хто ж цей хтось?»

Але роздумувати над цим припущенням він не став, а бадьоро покрокував по дорозі, знову вже в літньому варіанті. Снігу наче й не було.

«Уперед, уперед, — подумки підганяв себе Марик. — Не позіхати, не зупинятися!»

«А може, бігом спробувати?» — запропонував він самому собі й у легкому темпі побіг курною дорогою, на ходу примовляючи:

— Уперед, уперед. Не позіхати, не відставати, ні на що не звертати уваги!

Сонце невблаганно піднімалося усе вище й вище.

Марик продовжував свої міркування: «Цікаво, а як же я довідаюся, що до фінішу підбіжу? А ну думай, думай… Ага! Пшеничне поле — це один із моїх перших снів. Виходить, коли побачу один із останніх, то незабаром я на волі. Так виходить? А який же там останній? Про що він? Не пам’ятаю…»

Марик тільки головою похитав.

Через якийсь час довкола почалися чергові зміни. Цього разу величезне небо, по всій своїй довжині перетворилося на гігантський екран. Різні події, пов’язані з його, Марика, життям, а також сновидіння з’являлися на цьому екрані. Марик спочатку зупинився. То тут, то там у небі виникали знайомі картини: він бачив себе маленьким зі своїми батьками, як вони разом гуляли берегом моря… Потім ця картинка змінилася — маленький Марко ширяв у небі, наче альбатроси чи буревісники (так він ріс). І всі ці картинки були наче живі набагато яскравіші, ніж тоді,