Сергій Холоденко - Щоб ніхто не здогадався

Світ безмежний наших бачень Нас майстерно й швидко валить. Неймовірні й дивні з’яви, Пропливаючи, нас манять…

Потім голос раптово замовк. Марик же продовжував пливти серед відблисків. Через якийсь час він відчув, що почав рухатися швидше. Вогники взагалі замиготіли, застрибали. Здавалося, що весь простір починає кудись прямувати. Незрозуміло як, але Марик усе сильніше відчував це дике неземне прискорення.

«Тільки б не вліпитися в що-небудь!» — розсудив він. Іншого йому на думку не спадало.

Зненацька Марика крутнуло спочатку ліворуч, а потім праворуч. Потім страшенно понесло в якусь прірву, де по дорозі розвернуло, а потім його начебто вштовхнули в якийсь інший, щільніший простір. Тут Марику знадобилися сили, він ледве протиснувся вперед крізь це середовище. «Так… — говорив про себе Марик, вирвавшись на волю, — якби мене так не розігнали, я б тут зав’яз, котися-прокотися! Виходить, моїм рухом тут керують…» Але йому довелося перервати свої міркування, бо він, пролетівши по якомусь темному коридору, на всіх парах улетів… у свої сни.

Він одразу впізнав знайомий розгардіяш.

А придивившись краще, Марик зрозумів, що трохи помилився — тут були не тільки його сни, тут жила і його пам’ять. Картинки далекого дитинства то тут, то там спалахували, освітлюючи простір колишніми спогадами і яскравими моментами його, Марикового, життя. Він, наче заворожений, просто застиг на місці й, не відриваючись, дивився, як знайомі йому образи з’являлися, а потім зникали в безодні. І все це упереміш із різнобарвними відблисками. До всього, усе це протікало дуже плавно, і одні події практично не перепліталися з іншими, живі картини не заважали одна одній. А спостерігати за таким грандіозним спектаклем було просто одне задоволення. Почуття захвату аж розпирало Марика. Йому здавалося, ще зовсім трохи — і він займе невидимим собою увесь цей різнобарвний простір. «Справжні чудеса! Ось тобі й центр циклона!» — подумки захопився Марик. І раптом…

— Ну як, ти готовий? — почув він чиєсь питання.

Марик швидко розширив свій огляд. У цьому просторі те, що він зробив, інакше й не назвеш.

Марик побачив, що ліворуч угорі від нього з’явилося щось сяюче й тріпотливе. Звідти й долітав голос.

— Незрозумілий птах! — вигукнув він, придивившись. Як же! Це чудесне створіння було невід’ємною частиною його дитячих снів Це був птах, але риси його увесь час змінювалися й були невловимими. Марик його так і прозвав — Незрозумілий.

— Ти готовий? — м’яким струмочком долетіли до Марика слова.

— До чого ж?

— Ти повинен пройти все спочатку, — затріпотів Незрозумілий.

— Спочатку?

— Свій шлях, свій шлях…

— А як же… — почав було Марик, але осікся, бо побачив, що знову набув своєї колишньої форми. У нього знову з’явилися голова, руки, ноги й все інше. Він знову став таким, яким йому було звично.

— Скажи, ластівко, — звернувся він до Незрозумілого (дивуватися він уже стомився), — як вибратися звідси? Тут, звичайно, дуже навіть гарно, але…

— Я ж сказав тобі, твій шлях.

— Як це заново? Усі свої двадцять сім років? День за днем, рік за роком?

Птах перемістився трохи вперед.

— Дивися! — сказав він.

Марик глянув уперед. Перед ним розкинулося широченне поле золотавої пшениці. Посередині проходила дорога і рівною смужкою прямувала до обрію. Невідомий простір зник, тепер усе було звично для очей Марика. Над ним було неосяжне синє небо. Сонечко ж тільки почало з’являтися. Марик згадав, де він бачив це поле. Як же! Коли він був зовсім маленьким і гостював у бабусі в селі, він не раз пробігав тим полем, але так повністю й не переходив його…

— А тепер — поквапся, — знову вимовив птах. — До заходу ти повинен закінчити свою подорож знайомими краями. Не встигнеш пройти, зрозуміти — з настанням темряви невідомість поглине тебе. І я не знаю, що буде з тобою далі.

Оторопівши, Марик слухав, не в силах щось запитати або просто вимовити.

— Іноді я буду з’являтися, — додав Незрозумілий. — І якщо зможу чим-небудь допомогти, допоможу. І пам’ятай — тут сни переплітаються з реальністю. Та й сама реальність не є справжньою. Але, насправді, усе тут твоє… До зустрічі…

І птах зник.

Марик стояв і не наважувався поворухнутися.

— Ну ти й нагрузив мене, пташе, — пробурмотів він. — Нічого не зрозуміло.

До нього дійшло тільки одне — треба йти через поле.

«Життя прожити, не поле перейти» — прийшла йому на пам’ять приказка, і Марик посміхнувся. «Тільки не таке, напевно, поле те».

— А! — уже вкотре Марик відмахнувся від усього рукою. — Іти, то йти, іншого тут і не дано.

І він, зібравшись