Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

аеропортів, який є одним із транспортних вузлів Радянського Союзу (СРСР). У країні з одинадцятьма часовими поясами автобуси виїжджають із аеровокзалу до аеропортів до пізньої ночі, а потім поновлюють рух у передсвітанкові години, тож у цьому скляному терміналі із його дуговими лампами, рядами шкіряних крісел, цілодобовими рестораном і телеграфом майже безперервно вирує життя. Переважну частину людської маси становлють пасажири. Вони зважують свій багаж або стають у чергу до заповненого тютюновим димом буфету, тоді як на великому табло над подвійними дверима висвітлюється час відправлення літаків внутрішніх авіарейсів. Проте крім пасажирів у залі перебувають й інші люди, які нікуди не летять. Вони фактично живуть у аеровокзалі, й дехто з них провів тут чималу частку свого життя.

Ці «мешканці» аеровокзалу є шукачами правди — трудовим людом, що приїжджає до Москви у пошуках справедливості в приймальнях державних установ зазвичай у відповідь на якусь несправедливість, вчинену в їхньому трудовому колективі.

Як правило, ці шукачі правди розпочинають свій пошук справедливості з листів до органів центральної влади, подекуди — до радянських газет. Ці листи читають, вибирають із них потрібну інформацію, а потім відсилають назад, до тієї місцевої установи, на яку скаржився шукач правди. Зазвичай це спричиняє нову хвилю листів: «Ні-ні, ви мене не зрозуміли. Я вже звертався до місцевих органів. Вони не хочуть допомогти, ВОНИ ВСІ ЗАОДНО! ТОМУ Я Й ЗВЕРНУВСЯ ДО ВАС!!!» На цей другий лист, як правило, не відповідають, і безпорадний шукач правди, нічого не добившись, залишається сам на сам із розлюченою місцевою владою. Саме після такого безрезультатного листування більшість скаржників приїжджають до Москви.

Коли такий скаржник вирушає зі свого провінційного міста шукати правди в Москві, він ступає на стежку, вкриту несправдженими сподіваннями його попередників. Його посилають із однієї приймальні до іншої, де йому доводиться заповнювати ще більш докладні бланки заяв. Минає багато часу, перш ніж йому пощастить зустрітися з якимось посадовцем, і кожна така зустріч закінчується порадою звернутися до когось ще. Цей процес ходіння установами може тривати місяцями чи навіть роками — власне кажучи, доти, доки шукач правди не зрозуміє, що шукати справедливості в радянській системі — марна справа.

У приймальні ЦК КПРС один із шукачів правди розмовляє із чиновником крізь скляну стіну за допомогою мікрофона. Інші сидять на жорстких стільцях уздовж стіни. Один-два з них мають вигляд збуджених, немовби ведуть уперту боротьбу з невидимим ворогом, який збирається зруйнувати їхнє життя.

У приймальні генерального прокурора СРСР якась жінка розповідає, що її сина заарештували на підставі хибного звинувачення у зґвалтуванні й засудили до семи років колонії після того, як він спробував викрити фінансові махінації голови їхнього колгоспу. Жінка плаче і не може примусити себе піти з приймальні, хоч її клопотання про перегляд справи відхилено.

У редакції газети «Известия» Володимир Магарик помічає, що варто лише зніяковілому провінціалу вступити до приймальні, як її працівники починають кричати: «Хто Ви? Що Ви тут робите?» Інвалід війни на милицях запитує в Магарика, чи служив він колись в армії. Магарик відповідає, що ні. «В армії, — каже інвалід, — є одна чудова річ, називається “Калашников”. Стріляєш від стегна, й одразу всім кінець...»

Шукачі правди виходять на світанку з потягів, що прибувають на московські вокзали з провінційних міст, і йдуть замерзлими вулицями столиці, щоби потім годинами нетерпляче чекати, поки відчиняться двері приймалень. Їхня віра у справедливість радянської системи є найміцнішою, хоч у цій системі для них насправді немає місця.

Початок гласності, з її набагато вільнішим доступом до інформації та готовністю до викриття корупції на місцевому рівні, не покращив становища шукачів правди. До Москви ринув потік зневірених людей зі свіжими скаргами, а також охочих поновити старі справи. Але скрізь вони наражалися на такий самий неуспіх. 12 лютого 1988 року Абульфазіза Аліскерова, мати чотирьох дітей з Азербайджану, облила себе бензином і підпалила в приймальні Верховної Ради. «Я сюди приїжджаю вже десять років, — кричала вона. — Десять років вони мене не приймають!»

Із часом — нерідко в результаті бесід з іншими прохачами в приймальнях — шукачі правди знаходять аеровокзал, і там для них починається якась подоба життя. Між шкіряними кріслами немає металевих роздільників, тож на них можна лягти, і шукачі правди часто влаштовуються там на ніч, укрившись пальтами й підклавши під голову свої валізи з речами. Вдень вони залишають ці речі в металевих боксах камери схову, розташованої в підвалі вокзалу, — це коштує 15 копійок.

З багатьох поглядів аеровокзал є найбільш прийнятним прихистком для цих людей у радянській столиці. Він тепліший і затишніший, ніж схожий на печеру і неопалюваний Київський вокзал. Крісла тут зручніші, ніж тверді пластикові сидіння на Ярославському вокзалі. Тут легше вмитися, ніж у переповнених туалетах Ленінградського вокзалу. Ці зручності дають змогу шукачам правди імпровізувати, а отже — виживати.

Із плином часу життя шукача правди набуває одноманітного характеру. Після дня, проведеного в написанні клопотань за стійками Центрального телеграфу з наступним відправленням їх до відповідних приймалень, він раннім вечором повертається до аеровокзалу і годинами сидить, спостерігаючи за життям пересічних людей, яке вирує довкола. Минають тижні, й він поступово знайомиться з іншими шукачами правди, а також із інформаторами, які наглядають за залою за дорученням КДБ.

Вночі в залі аеровокзалу стоїть галас і сяє яскраве світло. Колами ходить міліція, яка запросто може затримати шукача правди за «вештання». Одного разу міліціянти підійшли до жінки, що сиділа поруч із Валентиною Ромашовою, і заговорили з нею. Жінка стала кричати: «Я шкільна вчителька! Я порядна людина! Мене звільнили, але...» Міліціянти вивели її. Ромашову, яка була в такому самому вразливому становищі, вони чомусь не стали чіпати.

З 1988 року почалася певна лібералізація, й шукачі правди отримали змогу ночувати в аеровокзалі без періодичних утисків.

В аеровокзалі пахне пилом далеких країн. Але більшість шукачів правди через короткий проміжок часу уже майже не помічають нічого довкола. Минають тижні, й вони здебільшого сидять, занурені в свої думки, поглинуті своєю боротьбою, яка й привела їх до Москви.

Радянське суспільство відзначалося двома особливостями, внаслідок яких і виникли ці шукачі правди: безправністю радянських громадян у своїх трудових колективах і схильністю чиновників уважати людей взаємозамінними.

Колективи були засобом засліплення громадян щодо радянської системи, й фактично саме на рівні колективу траплялося найбільше утисків. Якщо громадянин демонстрував неприйнятний ступінь незалежності, перша реакція надходила не від КДБ, а саме від його колективу, де його могли піддати гонінням, звільнити чи