Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

«Керівник трудового колективу має виховувати членів цього колективу, щоби вони не пиячили, не крали й взагалі були добрими радянськими громадянами», — розповідав мені Йоганнес Тамме, ліберальний естонський посадовець-ідеолог, коли ми сиділи з ним у талліннській кав’ярні в березні 1988-го. «Якщо ти поб’єш дружину, вона може прийти на твоє підприємство й поскаржитися, що вони не виховують тебе належним чином. Зазвичай кожний керівник на підприємстві відповідає за виховання підлеглих. Директор виховує начальників цехів, ті — бригадирів, а бригадири — майстрів. Якщо хтось вчинить злочин, подасть заяву на еміграцію або не повернеться із закордонного відрядження, це розглядається не просто як рішення окремої людини, а як провал у колективному вихованні, й за це можуть бути покарані керівники всі рівнів у трудовому колективі».

«Відповідальність» колективу за своїх членів давала йому право цікавитися кожним аспектом їхнього особистого життя — від подружньої зради до зловживання алкоголем і будь-яких інцидентів, дружніх зв’язків чи висловлювань, що давали підстави для підозри в політичній нелояльності. Людина не тільки перебувала під контролем свого колективу, а і цілком залежала від нього. Серед працівників розподіляли високо ціновані путівки на курорти, записували в чергу на придбання меблів або автомобілів, а головне — тут зазвичай регулювали чергу на квартиру. Як і будь-який дефіцит, квартири були предметом спекуляції, і навіть ті, хто чекав на квартиру 10–15 років, не могли бути впевнені у збереженні свого місця в черзі.

Громадянин залежав від свого трудового колективу навіть тоді, коли хотів змінити місце роботи. Щоби влаштуватися на нову роботу, треба було пред’явити трудову книжку, що містила всі деталі його попереднього стажу. Таким чином, зафіксовані в книжці пониження на посаді, догани чи звільнення — незалежно від їхньої обґрунтованості — могли зіпсувати людині перспективи працевлаштування на все життя.

Іншим чинником, який сприяв виникненню шукачів правди, була зумовлена бюрократичною машиною надзвичайна залежність суспільства від документів.

Від моменту зачаття майбутнього громадянина його мати має засвідчити факт своєї вагітності. Якщо вагітна жінка не має документів, які це підтверджують, їй не нададуть на роботі декретної відпустки — хоч би її вагітність і було видно неозброєним оком. Після народження дитина отримує «медичний паспорт», в якому вказуються імена, дати народження та національність батьків. Отже, дитина часто вже має паспорт ще до отримання власного імені.

У шістнадцять років громадянин отримує внутрішній паспорт і вже офіційно вважається повноцінним членом радянського суспільства. Він зобов’язаний завжди мати свій паспорт із собою, а сам цей документ є вражаючим прикладом обробки окремої людини в Радянському Союзі задля потреб суспільства. Некорисний для самої людини, паспорт призначений забезпечувати важливою інформацією міліцію. Там є штамп про шлюб або розлучення. Там є місце для переліку дітей, а найголовніше — є штамп прописки, який свідчить про те, що цій людині дозволено мешкати за певною адресою.

Отже, міліція має змогу тримати під наглядом майже все населення. Якщо громадянин хоче переїхати в інше місце, він має отримати в паспорті штамп про виписку з останнього місця проживання, бо без такого штампу не зможе зареєструватися на новому місці. До 1990 року радянський громадянин, плануючи поїздку до іншого міста більш ніж на три дні, мав звертатися до тамтешньої міліції за дозволом на тимчасову реєстрацію.

Коли громадянин має намір одружуватися, він знов-таки залежить від документів. Після подання нареченими заяви про намір взяти в шлюб їм пропонують заповнити анкети, які мають засвідчити правомірність їхнього наміру. Під час приймання документів майбутньому подружжю видають «Запрошення», яке дає їм право на придбання обручок, взуття та одягу в спеціальних салонах для наречених, а також на замовлення весільної машини.

Після смерті громадянина перший обов’язок найближчих родичів — здати його паспорт. Після цього їм видають свідоцтво про смерть, потрібне для придбання труни в спеціальній крамниці речей для поховання відповідного району. Глава родини зберігає документи на два місця на цвинтарі. Загубивши документи, він втрачає і місця. Підготувавши все для поховання, найближчий родич отримує довідку, на підставі якої небіжчику призначають місце на районному цвинтарі. Визначають дозволений тип пам’ятника і родичів попереджають, що за будь-яке порушення відповідних правил пам’ятник буде демонтовано.

Отже, на кожному етапі свого життя громадянин підлягає «обробці» адміністративною машиною, яка трактує його відповідно до його соціальної функції та поширює бюрократичну стандартизацію на найінтимніші та найболючіші моменти людського життя.

Тенденція адміністративного апарату вважати людей взаємозамінними часто має трагічні наслідки.

У травні 1971 року у Вітебській області Білорусії на путівцях між Вітебськом і Полоцьком став орудувати серійний вбивця. Число жертв зростало з кожним роком, і на жовтень 1985 року їх було вже тридцять сім. Тіла вбитих жінок знаходили в кущах, лісах, на пустищах, подекуди на міських околицях. Усі жертви були задушені.

Злочинець рік за роком безперешкодно скоював свої вбивства, а міліція кожне з них розглядала як окремий випадок, аж поки у 1985 році, після виявлення тіла тридцять сьомої жертви, розслідування не доручили Миколі Ігнатовичу, старшому слідчому білоруської прокуратури. Він став читати матеріали справ з усіх нерозкритих убивств жінок у цій місцевості й дійшов висновку, що всі вони були вбиті однією людиною. Схожість цих справ була цілком очевидною. Всі жертви були знайдені задушеними поблизу малолюдних сільських шляхів, і багатьох із них бачили востаннє, коли вони сідали в машину якогось незнайомця. Чимало із цих жінок були зґвалтовані, але ознаки боротьби були відсутні, що наводило на думку про зґвалтування в непритомному стані або після смерті.

Міліція нарешті почала шукати одного вбивцю, а не різних, і характер розслідування змінився. Інформація, отримана за ці роки від свідків, вказувала на те, що вбивця був високим чоловіком міцної статури, й на 1985 рік йому було близько 40. Ігнатович став шукати людину, яка відповідала цьому описові й була спроможна вбивати жінок, починаючи від 1971 року.

Слідчі спробували порівняти паузи в серії цих убивств із періодами, коли відомі злочинці з цих місць перебували в колоніях, але це не дало результатів. Однак у 1985 році знайшовся свідок, який бачив, як одна з останніх жертв сідала в червоний «Запорожець». Ігнатович виявив півтори тисячі «Запорожців», зареєстрованих у Вітебській області, і міліція почала зупиняти ці автомобілі й перевіряти документи у водіїв. Активність міліції знервувала вбивцю, і для того, щоб її дезорієнтувати, він убив ще одну жінку в незвичний спосіб. Це сталося поблизу Вітебська, і вбивця залишив у роті жертви записку: «За зраду — смерть. Боротьба з лягавими та комуністами». Завдяки записці Ігнатович