Нік Ремені - Святі і грішні

голова колгоспу «Ювілейний» Валерій Іванович Скотник. Підвищення по службі отримали кілька інших друзів Миколи Антоновича, а два його родичі очолили колгоспи.

Залишився на колишньому місці роботи Степан Іванович. Але становище його — невизначене. Кожен день відчував провину, але не знав у чому. Як той механізатор, якого виключили з партії. У сильного завжди безсилий винен. Сильні будуть завжди залишатися святими, а безсилі — грішниками.

Тарасов чекав, як будуть розвиватися події в країні. Може йому взагалі нічого не зроблять, навіть не звільнять. Адже те, що сталося з ним, це унікальний випадок навіть за останні роки. Вперше райком партії не міг нічого зробити з неугодним інструктором.

«Невже я здійснюю злочин тільки тому, що говорю, що думаю, — намагався визначитися в тому, що відбувається, Степан Іванович. — Чи треба мовчати, щоб злочинці і просто шизофреніки знущалися над багатомільйонним народом. Ні, не треба мовчати, щоб можновладці дали можливість простим людям спокійно займатися справами. Не посилали під кулі неугодних режиму, не забороняли висловлювати думку і слухати інших. Як і в усьому цивілізованому світі. Час ідолів минає, і, дай Бог, назавжди».

Як особисту перемогу сприйняв Степан Іванович призначення Клокова. Не він пішов, а перший секретар. І хоч на підвищення, все одно пішов. А він залишився. Він, рядовий інструктор. Який мав сміливість сказати правду, що твориться в країні та районі з антиалкогольною кампанією. Його не захотіли почути. Даремно. З цієї ідеї все одно нічого не вийде.

На першому тижні після затвердження Скотника першим секретарем Степан Іванович зайшов до його кабінету.

Запитав без натяків:

— Вважаєш, що тебе обґрунтовано призначили першим, що немає гіднішої кандидатури?

— Вважаю, що так. Не тебе ж призначати.

— Тебе призначили тому, що возив Клокова на курорти, ходив у нього в друзях.

— А ти вважаєш, що до першого секретаря можна заходити без виклику і навіть без стуку?

— Вгамуйсь, Валера! Знаю тебе як облупленого, і кажу те, що думаю.

— Геть звідси, клоун. Інакше, тебе викинуть, як собаку. Я тобі не Клоков, щоб вислуховувати нісенітницю.

Скотник відкрив двері кабінету і мало не виштовхав Степана Івановича.

Той знав його досить давно, не раз зустрічався за чаркою горілки. До знайомства з Клоковим — це був свій хлопець. Потім поведінка Валери стала змінюватися. Все рідше зустрічався з інструкторами і навіть із завідувачами відділів. Поводився зарозуміло, зухвало.

Він не розумів, що всі справи в райкомі, включаючи написання виступів секретарям, вирішують робочі конячки — інструктори. І, незважаючи на те, що у нього склалися чудові стосунки з Першим, апарат ставився до Валерія Івановича негативно. Це означало, що при першому ж проколі його не підтримає колектив.

Але, як і багато людей, які дорвалися до влади, Валерій Іванович вважав, що він в районі цар і Бог. Що скаже, те й буде. За базар, який вівся в суспільстві, ніхто не відповідає. Він ні до чого не зобов'язує. А влада повинна працювати. Як вона вирішить, так і буде.

«Скотник знає про мою бесіду з Клоковим, — думав інструктор. — І нехай. Хто він такий?! Що не відповідає своїй посаді зарозумілий вискочка. Отримав її за хабарі, знайомства. Якщо і при Горбачові в райкомі працюватимуть не фахівці і патріоти, а по знайомству, як і сотні років тому, значить, щастя нам не бачити».

Степан Іванович покинув кабінет нового першого в пригніченому стані. Не чекав від старого знайомого такого цинізму. Хоча розумів, що і сам не подарунок Спустився на перший поверх до своїх. Хлопці розповідали анекдоти, потім відразу переключилися на нього: як пройшла перша зустріч з Валерою.

— Традиційно, — відповів Степан Іванович. — Знову довелося виступати в ролі блазня. Але і це не допомогло. Вигнав з кабінету.

— Валера? Не може бути!

— Може. Він ще гірше Клокова.

– І ти хороший, мало не вигнали з райкому, мовчав би, сопів у дві дірочки, — зауважив хтось із колег. — Мало тобі Клокова, у Валері ворога наживаєш.

— Розумію, що лізу на рожен, але не можу змінити характер. Так і тягне сказати, що думаю.

Валерій Іванович, тим часом, викликав Марію Кузьмівну. Чемно, але досить наполегливо розпорядився, щоб без узгодження з ним нікого не пускали в кабінет першого секретаря.

Навів довідки про Тарасова.

— Його збиралися звільняти?

— Збиралися. Але все залишилося по старому. Про Степана Івановича забули.

— Візьміть це питання на замітку. Над ним треба подумати. Блазням не місце в райкомі.

Незважаючи на демократію і перебудову, Скотник діяв більш жорстко і рішуче, ніж його попередник. Не грав у вседозволеність, притискав працівників апарату, наводив порядки на місцях.

Поводився по-новому, але в дійсності, по великому рахунку, повторював всі дії Миколи Антоновича. Той теж починав роботу в районі з наведення дисципліни і порядку, підбору і розстановки кадрів. І підготував наступнику твердий ґрунт, про який той міг тільки мріяти.

Протягом тижня Валерій Іванович звільнив від роботи водія Івана. В одну з поїздок по району підмовив надійних людей, щоб ті як слід підпоїли любителя випити. Коли той відключився, викликав наряд міліції і в присутності численних свідків відправив Івана в медвитверезник.

Коли той зайшов на наступний день до першого секретаря, запитав без натяків.

— Підеш за власним бажанням чи за статтею?

— Та що ви, Валерію Івановичу!

— Ніколи мені з тобою вихованням займатися. Підеш сам або за статтею?

— Сам, — знітився водій, який зіпсував стільки нервів Клокову.

Але на нового начальника ще не встиг накопати компромат.

– Іди до Кузьмівні, пиши заяву.

Протягом дня Івана звільнили з роботи.

На його місце новий секретар взяв свого перевіреного водія.

В один з осінніх днів до першого секретаря увірвався в кабінет абсолютно безцеремонно і навіть нахабно Биконов. Робота в обкомі додала йому впевненості і твердості. Привітався, відразу присів