Остап Соколюк - Дарксіті

Ми йдемо уже по краю хмарочоса, а далеко внизу — чорніють урвища зруйнованих будинків. І я раптом відкриваю перед собою цілу історію. Історію цього величного Дарксіті!

— Чого тобі треба, Міфос?

О! Я згадав, як його звати.

— Раґнар, ти сам все прекрасно знаєш. Я прийшов розбудити тебе.

Я зареготав.

— Цього не буде! І не надійся.

— Мені здається, ти у нелегкій ситуації.

— Мені байдуже на це. Я готовий померти.

— Хм, у тебе завжди була одна велика слабкість. І я хотів взятись за тебе першим, якби тебе було легше знайти. Але твоя сильна сторона — уміння маскуватись. Тому мені довелось братись за сильніших лише тому, що вони слабше уміють приховувати себе.

— Можеш не вдаватись у деталі своєї роботи.

— Ти ж розумієш — якщо я взявся за справу, то доведу її до кінці.

— Що ж… ми можемо якось домовитись?

— Ти сам повинен дати мені відповідь.

— Що ж, я поки її не маю.

— Тоді подумай.

Його хитрі очі дивились на мене. Ось і все, що я знав про його обличчя у цю мить — хитрий, проникливий погляд. Хоча разом із цим я знав і більше. Знав, що він щось замислив. Знав, що нічого не стається просто так — його візит має ціль. Знав, що маю що йому сказати. Все це було очевидно, проте ми просто мусіли говорити цей діалог, розігрувати цей спектакль. Адже це частина гри, яку замислили ще давно.

— Дарксіті — це вершина людської цивілізації. Кумедно, правда ж? — промовив Міфос.

Я відчував, як він не любить цей порядок. Старий порядок. Знав, як він прагне відкрити нову епоху. Міфос завжди був іншого ґатунку, іншої природи.

— Все це може змінитись. Можливо, люди прийшли до цього лише із однією метою — щоб змінити ситуацію кардинальним чином.

— Це вигідна для мене світоглядна позиція.

Мені здається він по-дружньому обняв мене. Проте це був сон — нічого не можна було сказати напевне.

— Раґнар, подумай над моєму пропозицією.

— Невже? Була якась пропозиція.

— Мій візит. Це ж так очевидно.

— Ти чекаєш мого ходу?

— Так, чекаю.

— Просто скажи мені, чого ти хочеш і я скажу чи згоден.

— Все не так просто. Поміркуй.

— Гра продовжується?

— Гра триває.

Він зник. А я поглянув на Дарксіті. За вікнами мільйонів квартир розігрувались мільйони життів. Люди народжувались, щоб забути про те, хто вони такі. Народжувались, щоб пізнати ізоляцію. Інакше ненависть, розчарування та інші почуття були би для них недоступні. Любов? Чи не найкращий спосіб пізнати її, відлучившись від неї? Пізнати зв'язок, ставши ізольованим…

Дарксіті народилось для того, щоб довести жалюгідність людської цивілізації, щоб довести все до точки кипіння. І хто буде покликаний розбудити всіх? Невже я?

Коли часто живеш нічним життям, тобі інколи здається — що все це лише сон. І ти сам — лише снишся сам собі.

Я під’їхав у якийсь темний провулок і заглушив мотор. Досі не розумію, чому погодився приїхати. Чому все ж таки сів у авто і… тепер я уже на місці. Ще не пізно плюнути і дати драла, Пол. Тобі уже є, що втрачати. Кален. Ти потрібен їй. У вас є план на життя. У вас є майбутнє, а ти приїхав у це богом забуте місце, щоб забрати справжнього злочинця. Особу, котра просто у тебе на очах убивала людей серед вулиці.

Раґнар. У ньому щось було. Щось, що притягувало мене. Немов я був схожий на нього. Але що спільного могло бути у звичайного, непримітного таксиста, і бандита, котрий не раз порушував закон?

Дивно, але мені здавалось, що він добрий. Навіть не знаю, що у цьому випадку означає слово «добрий». І я? Невже я також вважав себе доброю людиною, що допомагає іншим?

Я вийшов із машини. Довкола було тихо і темно. Мій вірний ліхтарик знову став мені у пригоді. Із пітьми виринув провулок. Схоже, це сюди, але чому нікого не видно? Безмовно, як на цвинтарі.

Ноги самі мене понесли. Я рушив вперед і звернув за поворот. Там стояло кілька машин. Я спинився. Начебто нікого. Жодної ознаки життя — ні світла, ні звуку. Я рушив ближче, і побачив відчинені двері, котрі вели у якесь підвальне приміщення.

Чомусь стало