Симона Вілар - Сповідь суперниці

вогкого вечора на службі було всього кілька прихожан. Вони стояли навколішки і, поки священик читав молитву, повторювали за ним слова, тож пара від дихання клубами йшла від них.

Черниці попарно пройшли в бічну прибудову, де їх від прихожан відділяли ґрати, зайняли свої місця на хорах — попереду черниці, позаду послушки. Ігуменя Бріджит і пріореса стояли по обидва боки хорів, а регентша повернулася до нас обличчям, подала знак — і ми заспівали Angélus.[24]

Ми стояли з молитовно складеними долонями, з потупленими очима під фалдами запинал, які закривали чоло. Проте, як я не прагла зосередитися на молитві, невдовзі відчула на собі чийсь погляд. Не витримала, подивилася туди, де стояли прихожани.

Утред. Це була моя людина. Точніше, його батьки були моїми кріпаками, а сам він давно став воїном. Його груба куртка з металевими бляхами та важке руків’я меча біля пояса відразу виділяли Утреда з-поміж сірих і коричневих плащів селян із околиць. Саме він пильно дивився на мене.

Я розхвилювалася. Якщо Утред тут, значить щось трапилося. Траплялося й раніше, що мої люди навідували мене в обителі Святої Хільди.

Так повелося з часів мого дитинства, коли я залишилася круглою сиротою. Сакси-кріпаки везли своїй маленькій пані гостинці — мед із наших пасік, теплі вовняні шкарпеточки, запечених у тісті в’юнів. Колишня ігуменя не заперечувала, розуміючи, що осиротілій дитині приємно бачити знайомі обличчя. Але що доросліша я ставала, то частіше селяни розповідали мені про свої потреби й навіть просили поради. І я зрозуміла, що їм несолодко під владою жадібного Ансельма. Люди постійно скаржилися на побори, на жорстокість слуг абатства, на утиски й приниження. І так уже сталося, що їх приїзди з часом переросли для мене в клопіт.

Подорослішавши, я почала, як могла, їм допомагати. Якщо хтось хворів, посилала мазі та зілля; коли селяни запідозрили, що призначений абатом мірошник дурить їх, я сама їздила на млин, щоби перевірити їхні підозри та полічити мішки. А цієї осені через негоду не вдалося зібрати врожаю, однак збирач податків не побажав відкласти сплату й розлючені селянки побили його прядками.

І знову мені доводилося втручатись. Я хотіла вирушити в Бері-Сент-Едмунс, щоб усе з’ясувати, але мене не пустили і я оголосила голодування. Тоді матінка Бріджит була змушена написати про це Ансельму. До мене прибув його представник, вів довгі бесіди, але я стояла на своєму.

Можу уявити, що б сталося, якби розійшлася чутка, що онука Херварда Вейка вмерла з голоду. Могли б спалахнути заколоти — тут, у Східній Англії, селяни незалежніші та рішучіші, ніж деінде. Повстання мого діда ще не забули, селян побоювалися. Врешті-решт ми зійшлися на тому, що абатство відкладе термін внесення платежів.

Але тепер — Утред. Отже, чекай лиха.

Нарешті служба добігла кінця. Усі встали, рушили до виходу. Тільки Утред несподівано кинувся до ґрат.

— Леді Гіто! Благаю, вислухайте мене!

Я миттю підійшла. Він схопив мене за руку.

— Міледі, нам потрібна ваша допомога…

Але поряд уже опинилася ігуменя Бріджит.

— Згинь, сатано! Відпусти негайно цю дівчину. Вона перебуває в обителі наречених Христа, а ти…

— Матінко, це моя людина. І я прошу дозволу перемовитися з цим чоловіком.

Але матінка Бріджит не добра ігуменя Маріанна. Вона не допускала та боялася моїх зустрічей із селянами. Та й абат Ансельм заборонив їй це, а вона завжди слухалася його.

— Це що таке, Гіто? Ти суперечитимеш мені? Негайно йди геть.

Позад неї стояли дві дебелі черниці, я зрозуміла: якщо впиратимусь, мене потягнуть силоміць.

І я тільки встигла шепнути Утреду, щоб чекав на мене в звичному місці.

За трапезою я ледве змусила себе попоїсти. Різні думки обсіли голову, та й їжа була не найкраща — трішки вареної ріпи й ложка ячмінної каші. Цього року ми, по суті, голодували, але ніхто не насмілювався сказати про це вголос, оскільки це означало звинуватити матінку Бріджит у кепському господарюванні. А сама вона, строга та сувора, сиділа на чільному місці й легко похитувала головою, слухаючи, як одна із сестер читає житіє святих.

Після трапези я підійшла до Отилії.

— Скажи ігумені, що ми підемо помолитися в каплицю Святої Хільди.

Отилія глянула з докором. Сама вона часто простоювала всенощну в каплиці, молилася до зорі. Це приносило їй задоволення — вона була святою. Я ж… Кілька разів залишалася з нею, але не для молитви, а щоб під приводом моління втікати, коли мені не дозволяли побачення. До ранку я завжди поверталася, а Отилія молилась і молилась, перебуваючи ніби в трансі. У мене викликав захоплення її релігійний запал, її щире служіння. Та й не тільки в мене. Коли Отилія молилася, її ніхто не смів турбувати. Я цим користувалася. Вона ж не виказувала мене, але побоювалася цієї моєї відсутності. Ось і зараз я побачила хвилювання на її обличчі.

— Гіто, це гріх.

— Гріх не допомогти.

— Але ці люди… Вони просто використовують тебе.

— Їм нема до кого більше звернутися.

— Але якщо помітять… Тебе покарають.

— Не помітять. Я швиденько повернуся. Як завжди…

І вона, звісно, поступилася.

Матінка Бріджит була навіть задоволена, що я вирішила помолитися з Отилією. Вона дала кожній із нас по запаленій свічці, а мені звеліла навернути свої помисли на духовне і просити в Господа і Святої Хільди вибачення за свою суєтність і непокору. Знала б вона!

Каплиця Святої Хільди була невеличка. В стінному заглибленні стояла дерев’яна статуя святої, розфарбована й позолочена. Тут панував півморок, лише на невеличкому вівтарі поблискував золотий ковчег для мощей.

Я поставила свою свічку й хотіла стати навколішки, коли Отилія несподівано підійшла.

— Гіто, моє любе Місячне Срібло, не роби, що задумала.

Я мовчала,