Павло Вежинов - Сліди залишаються

— Є одна… одна справа…

— Цікаво знати, яка?

— А… як вам сказати… я сховав свої вудочки… Ще коли ми тут жили!

— Вудочки?

— Так, вудочки… Крім цього, коточки і волосинки для вудочок… Бо завтра ми підемо на Іскар, я… повинен їх взяти!

— Ну, добре, як же ти їх візьмеш? Адже в квартирі живуть люди. Вони ж почують?

— Я гадав, що інженер поїхав на курорт, — відповів Пешо одразу. — Гадав, що в квартирі нікого немає…

— А хто сказав тобі, що тут нікого немає?

— Одна дівчинка… Тут живе, в цьому будинку.

— Як звуть цю дівчинку?

— Ні, я не скажу вам, як її звати!

— Чому?

— Ви можете заподіяти їй щось!

— Дивись, який кавалер! — цього разу невимушено посміхнувся русявий. — Коли захочу, то скажеш мені все, як попові… скажеш ім’я і матері своєї!

— Не скажу! — похмуро і рішуче заявив Пешо. — Вам так здається, що скажу!

Знову на гладенькому лобі диверсанта з’явилась глибока зморшка, але через якусь мить губи його розпливлися у широку посмішку, з якою він досі провадив допит.

— Ну, добре, зараз ми не будемо сперечатися з цього приводу. Отже, ти прийшов сюди взяти свої вудочки… Де вони?

— Я їх сховав в одне… в одне таємне місце.

— А де саме?

— В кладовці…

— Добре, скажи мені, де міститься ця кладовка? Звідки вхід в неї?

— В кладовку вхід з кухні…

— А чи є в кладовці вікно?

— Є… тобто… немає, немає!

— Та-аак… Скажи тоді, скільки кімнат є в квартирі, як вони розташовані?

Це запитання не було несподіванкою для Пешо. Він бачив квартиру Живки і гадав, що інженерова квартира має приблизно таке ж саме розташування.

— Квартира? — спитав неначе байдуже він. — Є насамперед велика вітальня з вікнами на вулицю… З вітальні через великі двійчасті двері вхід до кабінету…

— Які саме?

— Ну, такі — скляні, входять у стіни… Напроти цих дверей є другі, звичайні, які ведуть у спальню!

Русявий замовк, потім посунув свого стільця зовсім близько до Пешо. Хлопець, який напружено стежив за ним, не міг помітити нічого особливого у виразі його обличчя.

— Подивися мені в очі! — сказав русявий зміненим, трохи різким і пискливим голосом. — Прямо в очі дивися!

Пешо, наче гіпнотизований спрямував на нього свій погляд.

— Так!… Я, хлопче, скажу тобі, що ти безсоромний брехун! Як тільки ти дивишся-мені в, очі і так брешеш?!

— Не брешу!

— Брешеш!

— Не брешу!

У повітрі несподівано змахнула маленька ру-, ка диверсанта, удар різко і гучно упав на щоку Пешо. Хлопець боляче вдарився головою об плити і відчув, як щось побігло по вдареній щоці — може, кров чи піт.

— Не смій бити! — з глибокою і лютою ненавистю промовив Пешо. — Дорого заплатиш за це!

— Приб’ю тебе, брехун такий! — прошипів злобно русявий.

— Не брешу!

— Брешеш! Зараз же я доведу тобі, що брешеш! Поперше, в квартирі немає ніякої кладовки! Подруге, крім вітальні, є не дві кімнати, а одна, і немає ніяких скляних дверей!

— Може, я забув! — глухо сказав Пешо.

— Хіба можна забути — квартиру, в якій жив?

— Можна… Жили ми тут давно, забув я…

— Як давно?

— Та… мабуть, уже десять років!

— Десять років, — злісно повторив русявий. — А тепер тобі скільки?

— Тепер мені дванадцять!

— Ясно! — диверсант глузливо подивився на нього… — Та ти тоді справжній вундеркінд! Просто — диво природи!

Пешо не зрозумів насмішки.

— Так, так! — похитав головою русявий. — В два роки ти грався собі вудочками, навіть ховав їх в неіснуючі кладовки. Молодець!

Пешо відчув, що серце застигло в грудях. Ясно — він заплутався в своїй брехні, не зміг витримати. Не знаючи, що відповідати, він насуплено замовк.

— Слухай тепер уважно, що я скажу! — «почав знову русявий диверсант. — Досі ти нас увесь час морочив! Даю тобі хвилину строку, щоб ти поміркував і сказав нам правду добровільно! Не скажеш, то є багато випробуваних засобів примусити тебе говорити. Але тобі не легко буде, попереджаю!

Він замовк, втупив очі в свій гарний золотий годинник. Пешо знову гарячково почав думати. Вигадати за, цей короткий час нову брехню здалося йому і неможливим, і бридким. Так чи інакше, заплутають його зливою запитань — і зрозуміють, що він їх обманює. Тоді що ж, сказати їм правду? Ніколи! Пешо відразу відчув таку сміливість і рішучість, що вмить зрозумів — ніколи! Нехай що хочуть роблять, хоч як нехай мучать його, він не скаже їм правди! Так робив колись його батько, так зробить і він. Що завгодно хай станеться, що хочуть нехай з ним роблять, він мовчатиме, і хоч не дорослий він, а хлопець — не поступиться, буде
таким, як батько!

— Все! — сказав русявий диверсант. — Строк минув! Будеш говорити?

— Не буду! — різко відповів Пешо, і очі його наче засяяли від рішучості, хороше смугляве обличчя стало ще кращим, ще світлішим. Цей натхненний вираз не випав з уважно спостерігаючого ока русявого диверсанта, і він здивовано спитав:

— А чому, скажи, будь ласка? Що тут такого… небезпечного і страшного в цій простій справі? Чому ти не хочеш говорити?

— Ось так, не хочу і все! — затято і похмуро відповів Пешо.

— Але чому ж так?

— Тому що взагалі не хочу розмовляти із… зрадниками!

Вперше русявий диверсант здригнувся і серйозно подивився на хлопця.

Пешо відразу зрозумів, що зробив помилку, сказавши їм те, що знав і не повинен був казати.

— Цікаво! — пробурчав злісно русявий. — А чому саме ми повинні бути зрадниками?

— А що ви робите з цим апаратом? — Пешо показав головою на передавач. — 3 ким маєте зв’язок?

— Так! Значить, ти не хочеш говорити?

— Не хочу!

— Тоді силою примусимо тебе говорити! — сказав русявий і обернувся до дверей. — Принеси мені шнур від електроплитки!

Диверсант з грубим обличчям мовчки вийшов і незабаром повернувся з електричним шнуром. По блиску в його очах можна було зрозуміти — він догадався, що надумали робити з хлопцем.

Русявий зірвав нижній контакт шнура, розділив дротики, потім сунув один кінець шнура в штепсель точно над головою хлопця.

— Ясно тобі? — спитав він тихо, дивлячись на Пешо холодними зміїними очима.

— Ні, не ясно! — глухо відповів хлопець, хоч і догадався.

— Зараз зрозумієш! Електричний струм легко може убити дорослу людину, тим більше такого хлопця, як ти. Ну, попосмажимо тебе! Що ти скажеш на це? Чи не краще розповісти все добровільно?

— Нема чого мені розповідати! — відповів Пешо, і очі його знову засяяли.

— Добре, побачимо! Це тільки Для початку.

Русявий швидко торкнувся руки Пешо оголеними дротиками. Електрична іскра затрясла слабке тіло хлопчика, він злегка скрикнув.

— Будеш говорити?

— Ні!

Обличчя Пешо Стало гордим і світлим, яким,