Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

і його тимчасовою конструкцією, давно перевіреним прийомом стає легенда. Це заголовок, перша провіденційна назва роману, який виношує людство. Визначаються межі святої території, на якій буде зведено святині і святилища, акрополь нації — і біля входу на ці терени встановлюється табличка з написом: легенда.

* * *

Суть величі виражається великими антиноміями. Ми стаємо перед низкою антиномій, суперечностей і неосяжностей. Але відчуваємо, що лише з боку розуму вони забезпечені знаком заперечення. З якогось іншого, невідомого боку ці заперечення вирішуються як найвища відповідність, правильність і позитивність. У нашій людській мові ми мусимо їх ризиковано конструювати, ставлячи знак „ні” і підкріплюючи самими запереченнями. Цю єдину, неподільну, як ніщо інше на світі, цілісну річ, ми мусимо ділити на антитези, незграбно намагаючись інтегрувати ці частини в цілість.

Як може одиниця бути ширшою і глибшою від нації і вміщати націю в собі? Як може син нації бути її батьком і творцем? Що це: воля до влади, надлюдська амбіція, узурпація — чи аскетична покора, самозреченість, цілковита жертовність? Чи погорда до людей і пихатість, чи, може, найчуйніша любов та обожнювання їх? Самодостатня, задивлена у свою велич самотність, чи найвища солідарність зі спільнотою? Невігластво чи витонченість? Відчуваємо, що ці антонімічні пари, за якимись глибшими законами, взаємно ворогують, але водночас формують якусь найвищу суму. Відкривається величезне pensum, перед політиками, істориками, стратегами й моралістами ставиться величезне завдання. Спеціалісти поділяться цим плацдармом, розберуть собі по ділянці, і своїми ґеодезичними інструментами мірятимуть уздовж і вшир ці надлюдські виміри.

* * *

Наполеон усім єством входив у власні діяння, перевтілювався в них, розчинявсь у своїх вчинках. Він володів якоюсь найвищою здатністю вкладати весь свій потенціал у категорії справ — дорешти. До енергії функціонального в певний момент він додавав себе і керував перебігом подій. Він був силою природи поміж іншими її силами.

Але той Великий був більший, ніж його вчинки.

Він не вміщався у жодному з них. Залишався поза ними — величезний і нерозгаданий. Він не витрачав дорешти своїх резервів. Неначе заощаджував їх для чогось більшого. Його сила, ядро його сутності залишалося незужитим. Ним він розлігся над Польщею, мов хмара, і лежить так і надалі.

Його історична роль тільки-но починається.

Наполеон був увесь присутністю і миттєвістю, як пречудовий феєрверк, що має тільки одне призначення: вибухнути до кінця. Для Іншого ж діяння не було справою остаточною. Неохоче, тяжкою й лінивою рукою він випускав їх з-під плаща тоді, коли інакше вже не можна було вчинити: діяння зразкові. Важливішою для нього була моральна сила, що стояла за вчинками. Він нашкріб її з нації. Він заклав основу капіталу залізної влади. Спочатку в собі. Від цього він ріс на очах у всіх, вбирав у себе велич. Він розмістив її в собі як у найбезпечнішому місці. Він будував пам’ятник. Нарешті, коли завершив формувати свою велич, котрогось дня він просто пішов, непомітно, безмовно, так, ніби то було щось неважливе, залишивши замість себе її — велич, яка вже завжди буде мати його риси.

Наполеон репрезентував тільки себе. Він одягнув на себе історію, наче королівський плащ, зробив з неї чудову панахидну пісню для своєї кар’єри. Одним із його сильних моментів було те, що він не мав традиції, не був обтяжений минулим.

Інший вийшов із підпілля історії, з могил, з минулого. Він був вагітний мріями пророків, затуманений мареннями поетів, обтяжений мучеництвами поколінь. Він увесь був продовженням історії. Він тягнув за собою минуле, як величезний плащ, розміром із усю Польщу.

Його обличчя, може, й було за життя обличчям індивідуальної людини. Зрозуміло, що ті, хто був поблизу Нього, знали Його усмішку й насупленість, миттєві проблиски на його обличчі. На відстані часу індивідуальні риси щоразу більше губляться, стають туманними і пропускають крізь себе якесь випромінювання рис більших, масштабніших, які містять у собі сотні проминулих облич.

Помираючи, входячи у вічність, оте обличчя занурюється у спогади, мандрує лавами облич, — щоразу блідіше, просторіше, аж нарешті з нашарувань тих інших облич укладається на ньому й застигає остаточною маскою обличчя Польщі — вже назавжди.

Першодрук:

„Tygodnik Ilustrowany” 1935, nr. 22 [нарис, написаний після смерті Юзефа Пілсудського].

Перевидання, зокрема:

Bruno Schulz, Powstają legendy. Trzy szkice wokół Piłsudskiego, wstęp i opracowanie Stanislaw Rosiek, Kraków 1993, s. 19—26; там само, ст. 3—16 (Mit jako wódz), а також ст. 45—50 (Nota wydawcy) див. коментар та пояснення.

«Воля трагічна»

Складно повірити, що лише рік минув після того, як відійшов від нас чоловік, чия духовна постать, ніби печать, викарбувалася на краєвиді Епохи. Не стало з ним також і мантії часу, яку він скинув, але зберігся в ній формат його торсу. Видається, що зміна зачепила самі права перспективи, що якийсь потужний патос віддаленості збільшує дистанцію, видовжує промені у зворотному напрямку, розширює далечінь часу так, ніби година, яка плекає його в собі, розрослася до тягаря, яким він її розпирав ізсередини. Час, який своїм впливом монументалізує, затирає дрібні деталі, був тут непотрібний. Він здійнявся у повітря слідом за тим, хто відходив, по-орлиному злетів угору в напрямку його віддалення, і впав безсило, ніби вдарився об вічність. Отак перейшов він одразу з історії до легенди, ніби з кімнати до кімнати.

Чим є історія? Хто з належною проникливістю пізнав таємниці її ласки, секрет її прихильності? Нам невідома та містерія, яка розігрується віч-на-віч між нею та героєм, нам невідомо, які між ними відбуваються залаштунковості й таємниці. Чи є то таємниця коханої та обраного? Як же багато зайвих перераховує вона з байдужістю, повз скількох проходить, навіть не глянувши, як над нечитаними сторінками книги, аж нарешті затримається біля одного — раптом сповнена уважності й палкості. Тамтих зуживає прудко й побіжно — стільки в них є тривання, скільки подиху в тому однісінькому слові, яке змогли викрикнути у відповідь на її питання. Бо вистачило їх заледве на одне-єдине слово, всього їхнього життя вистачило заледве на один звук у вірші її загадки. Але ті, інші, приходять зі своєї глибини з готовою відповіддю. Усім своїм життям вони доростали до того питання, йшли йому назустріч — і раптом перекривають йому дорогу широко, як стіна. Вони одразу вже дорослі і повнолітні, так, ніби старші від самої історії. Звідти випливає сила і безпомилковість їхніх діянь, звідти випливає їхня велика, надзвичайна повноважність. Що ж дивного в тому, що вони збурюють мітичні лігвища, хоча й постають з тієї самої, що й вони, сповненої мороку