Андрій Степанович Любка - Кілер. Збірка історій

із запобіжника, підійшов до його машини і постукав у вікон-

це водія. Сашко саме збирав речі у бардачку й на сидінні, готуючись

вийти. Він глянув на мене і я усміхнувся. Він ніколи мене не бачив,

тому справді мав сприйняти за охоронця. Сашко відчинив вікно, я

ще раз усміхнувся і вистрелив йому в скроню. Він впав на сидіння

збоку і навіть не ворушився. Я подумав і ще двічі вистрелив йому в

голову. Далі відчинив дверцята, підняв скло, вийняв ключі і зачинив

машину. Крові на вікнах видно не було, Сашко лежав під кермом на

сидінні, тож його теж важко було помітити. Падав сніг, було холодно.

Мені залишалося зробити тільки одне, що я власне й зробив: облив

лобове скло й бокові віконця водою з пляшки, завбачливо принесе-

ної з собою. Через чотири-п’ять хвилин всі вікна мають покритися

тоненькою смужкою криги, посіченою вигадливими візерунками, на

неї нападає сніг і нескоро хтось здогадається, що в промерзлій маши-

ні на стоянці – труп.

98Виходячи з паркінгу, я ще раз зазирнув у будку охоронця, забрав

звідти свою сумку, його знову вдягнув в уніформу і вколов йому ге-

роїну. Тепер, коли він прокинеться, то точно нічого не пам’ятатиме.

Його знайде тільки вечірня зміна, а в руці в нього буде шприц. Нар-

команом він навряд чи стане, найбільше, що може статися – його ви-

пруть з роботи, але враховуючи те, що він взагалі міг би не жити, то

це ще непоганий варіант. Я натиснув кнопку, підіймаючи шлаґбаум

для автівок, вийшов з будки і зачинив за собою двері. Надягнув рука-

вички і пішов у снігову заметіль.

На тому й закінчилися наші відносини з Любою. Я невдовзі по-

чав заробляти кілерством і зміг переїхати в іншу квартиру, жив сам.

Батьки думали, що я пишу комп’ютерні програми і їх купує хтось за-

кордоном. Люба, наскільки я знаю, знайшла собі якогось кавалера і

вони живуть разом, все в них добре. А я став кілером. Я вже не вби-

ваю через піхву, хоча й далі вважаю, що саме вона є двигуном цього

світу. Я вбиваю без емоцій і завжди по-різному, це моя робота. Я б не

сказав, що мені подобається це заняття, але й відрази я теж не від-

чуваю. Я міг би й справді працювати програмістом, мати нормальне

життя, може колись так і буде. Втім, навряд чи.

Бо я – кілер. Мені підходить ця справа, я створений для такої ро-

боти. Нічого краще робити я не вмію, ця праця неодноманітна, ціка-

ва, непогано оплачувана, і – головне – не вимагає від мене працювати

з восьмої до шостої, сидячи в якомусь дурному офісі. Все простіше:

вбив – і вільний.

Грудень 2010, Вентспілс

99

ДІВЧИНА З ВАЛЬПАРАЇСО

Присвячується Наталці Якимович

Моя квартира на третьому поверсі. Це, напевно, найідеаль-

ніший варіант помешкання в місті для людини, котра звикла

спостерігати за життям збоку. Через відчинені вікна долинає

шум автомобілів, а в тиху пору – навіть розмови перехожих.

Ховаючись за фіранками можна роздивлятися їхні обличчя,

дивитися як вони поспішають у своїх справах, як замислено

стоять перед світлофором, чекаючи на зелене світло. Іноді

вночі прокидаєшся від гавкоту псів. Часом удень вириваєшся

з роздумів, ошелешений сиреною карети швидкої допомоги,

яка мчить вулицею.

Я вже десять років прокидаюся о четвертій ранку. П’ю каву

за столом у вітальні, курю, вмикаю комп’ютер. О цій порі я не

слухаю музику, в мене є інше задоволення, мій домашній кіно-

театр. Ось компанія напідпитку повертається додому з нічних

гулянь, вони або співають, або, хитаючись, намагаються від-

лити під старою липою біля будинку. Дивовижно, що в них

ще триває вчорашній день, а в мене вже почалося сьогодні. В

цьому моя перевага, хоч їм і залишилося жити ще на один день

довше. Викривлені площини часу перетинаються під моїм ві-

кном, викидаючи назовні сонні й усміхнені обличчя, чужі іс-

торії. Ось бомж плентається тротуаром у пошуках пляшок і

недопалків. За ним біжить кілька собак, як королівський по-

100

чет.

Після обіду я вмощуюся на лоджії й фотографую очима

життя. У міському автобусі, який хвилин десять стоїть у корку

під моїм будинком, двадцять з гаком людей кудись їдуть. Тоб-

то вони думають, що їдуть, а насправді театр життя показує

мені ними коротку виставу. Літні люди сидять на своїх місцях,

не вовтузячись і нічого не читаючи, їм немає сенсу поспіша-

ти. Раніше вони гналися за часом, а тепер уже він якнайхут-

чіше наздоганяє їх. Люди молодші і зовсім молоді гарячково

роззираються навсібіч, часто дивлячись на годинник чи екран

мобільного телефону. Більшість із них у навушниках. Століт-

тя музики, ні, століття шуму! Шум – найголовніший нарко-

тик, вони вже не можуть без нього. Слова, музика, рев авто-

мобільних моторів, розмови, скрегіт гальм, радіо, крики, – усе

це допомагає їм не відчуватися самотніми, чути, що навколо

ще хтось є. Всі вони у навушниках. Дивна спроба відгороди-

тися від шуму, створивши собі свій власний. Обов’язково зна-

йдеться хтось, хто попросить водія відчинити двері і вислизне

на вулицю, протискаючись між капотів машин, аби далі біг-

ти тротуаром назустріч нічому. Вони кумедні, ці люди. Суєта

суєт, шум від шуму.

Моя деміургічна насолода полягає у продовженні й погли-

бленні історії. Вікно на третьому поверсі дарує мені матеріал,

можливість вихоплювати з течії обличчя, рухи й уривки роз-