Автор невідомий - Народні казки - Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

Кривенька русалка

У нас розповідали таку історію.

Їхав один чоловік з Бужанки до Верхнова, аж бачить — біжать дівчатка, а позаду кривенька з розв'язаною крайкою. Стала вона просити, щоб той чоловік їй зав'язав. Він зав'язав. Аж глянув — нема ні дівчаток, ні тої кривенької. Десь подівалися.

Русалки граються біля води

Погнали ми раз овечки пасти, ще дитюками. Якраз Поклони були, пам'ятний день. Паші ще не було. Але овець вже часом виганяли. Троє нас було. Оно бачимо: коло канави п'ятеро дівчаток таких літ по дванадцять. Пороздягнені в одних сорочках. І то на той бік канави, то на гетой[2] перескакують. Ми зразу думали, що гето дитюки які пусті пороздягались та й бігають коло води. Оно як побачили, як вони одне за другим через канаву перелітають (а канава широка така — чоловік не перескочить), догадалися, що гето русалки. Ми зайняли овечки і одним духом до хати — полякались.

То стільки всього я й бачила.

Я й ото Хотимку в магазині питала:

— Чи знаєш, — кажу, — як ті діти через канаву скакали?

— Чого ж, — каже, — не знаю. Знаю, як допіру бачу.

А Бог його знає, що воно гето таке було, бо русалок, кажуть, тильки щасливий чоловік може побачити.

Підводна королева

Одна дівчина, що називалася Катерина, пасла над рікою худобу. А там по житі ходила Мавка й збирала манну. Дівчина глянула на Мавку — й зараз її зломило на сон. Лягла Катерина на моріжок і заснула міцним сном.

Хотіла Мавка підійти до неї, але з води випливли русалки й забрали сонну Катерину з собою.

Пробудилася дівчина, а вона вже не з худобою, а у водянім царстві.

Питає русалок:

— Що зі мною сталося? Я ж корову пасла!

Русалки оточили її та й говорять:

— Нащо тобі ті корови? Будеш у нас панувати. Будеш нашою королевою.

І повели дівчину Катерину до кришталевого палацу. Дуже довго прожила вона в кришталевому палаці під водою разом з русалками, але не постарілася ні на день. Через багато-багато років спам'яталася Катерина у водянім царстві, що мала маму, та й захотіла до неї навідатися. Вийшла вона з води, але нічого не впізнала, бо вже тих людей, що знала колись, не було — багато-багато літ минуло. Зажурилася. А тут повіяв вітер — й вона розсипалася на попіл.

Наречена-русалка

Жив раз де не жив молодий пастир, що пас сільські вівці. Сам був немаєтний і мав лиш козу. А то була дуже зла коза: завдавала більше баламути, як ціла отара. Коли хлопцеві дуже надокучила, розсердився й жбурнув за нею палицею. Коза аж підскочила, а палиця — фирк! — у чагарник і десь загубилася.

Шукає хлопець — не може знайти. Нараз помежи корчами втямив глибоку яму.

«Чи не сюди впала моя палиця? — подумав пастир. — Буде що буде, я за нею спущуся, бо від няня маю лиш одну криваню».

І почав спускатися у яму все глибше і глибше… Та раптом зірвався й упав у глибину. Коли зсунувся на спід, схопився й розглядається. Бачить — він не в ямі, а в якомусь підземному світі. Там — ліси, трава, лише людей не видно. Та й палиці нема.

Ходив-блудив, аж зголоднів. Дійшов до палацу. Через вікна чути музику і співи. Хтось ніби гуляє.

«Буде що буде, — думає пастир, — зайду до палацу».

Відчинив двері, дивиться: велика кімната, а в ній — русалки, дванадцять дівчат. Побралися за руки, стали собі в коло, танцюють і співають. А посередині — найкраща, розмахує палицею в такт.

Приглянувся хлопець — його палиця! В ту ж мить і дівчата увиділи хлопця. Нараз обступили й кожна його тягне до себе танцювати. Доки всі дванадцять з ним потанцювали, вже ледве стояв на ногах.

Тоді найкраща дала знак і перестали гратися.

— Чого ти, леґеню, до нас завітав? — питає його.

— За палицею, що в тебе в руках. То моя, дай сюди…

— Заспокойся. З того нічого не буде. Бо що раз з того горішнього світу до нас потрапляє, те ніколи туди не вертається.

— Айбо віддай, — просить русалку хлопець. — Ся палиця єдина пам'ятка від няня. Не можу лишити.

— Дарма, леґеню! І не проси — не дам! Але знаєш що? Замість твоєї дерев'яної подарую тобі золоту. То чудесна паличка. Як нею щось удариш, нараз почне стягатися в'єдно. А вдариш живе — чоловіка, худобину, звірку — тої ж хвилини вмре.

Подякував хлопець за золоту паличку і збирається йти геть.

— Чекай, — каже русалка, — бо за твої танці ще не заплатили.

Нагодували, напоїли. Переночував і тільки рано його відпустили:

– Іди, куди хочеш, а сю паличку дуже бережи.

Йде хлопець і добрався до срібного палацу.

У вікні така прекрасна дівчина, якої ще й не бачив за своє життя. Почала на нього махати рукою:

— Не йди сюди, леґеню, бо загинеш!

Але хлопець її не послухав. Зайшов до палацу.

— Хто ти така?

— Я царська дочка. Мене сюди приніс семиголовий шаркань. Смутно мені тут, ніколи нікого не бачу, окрім змія. Тікай, бо зараз він прийде — і тобі кінець…

— То ми ще увидімо, хто кого поборе!

Тільки встиг сказати — із хмар спустився шаркань.

Як відчинив двері, почав вітрити:

— Хто тут є, у хижі? Я чую чужого…

Хлопець вискочив з-за скрині.

— Тут я! Твоя смерть! — і коли вдарив змія золотою паличкою, той одразу здох.

Дівчина зраділа.

— Визволив ти мене з біди. Як поведеш додому, мій няньо дасть тобі усе, що лиш захочеш.

Вона взяла плаття і вийшла надвір. А хлопець своєю чарівною паличкою постукав довкола срібного палацу, і той став срібним яблуком. Поклав те яблучко до тайстри, і рушили в путь. Дівчина розказує:

— Нас було три сестри, і всіх трьох покрали прокляті шаркані.

— Визволимо і твоїх сестер! — пообіцяв леґінь.

Так і сталося. За десять миль стояв другий палац, уже золотий! Там бідувала сестра середуща, ще краща за старшу. І як їх побачила, зі страхом закричала:

— Не йдіть сюди, не йдіть! Бо кінець вам буде, як вас увидить шаркань.

Але хлопець не слухав і зайшов просто до палацу.

— Не бійся нічого. Твоя сестра вільна, і тебе звільнимо.

Тільки встиг сказати ці слова, як прилетів змій — чотирнадцятиголовий.

Та недовго билися: хлопець ударив шарканя чарівною паличкою, і той одразу здох.

Дівчина радісно схопила своє плаття і вибігла назустріч сестрі. Хлопець