Павло Андрійович Місько - Грот афаліни

лопне. У голові трохи прояснилося… А очі ще бачили, як крізь москітну сітку, і Пуол не впізнавав того чоловіка, що термосив його, а тепер поїв водою, хоч і здавалося знайомим його обличчя.

Бляшанку відібрали, брязнули під ноги, Пуола підняли під лікті. З підвалу вивели силоміць, і під стіною на тротуарі він страшенно, до жовтої немочі блював. Коли трохи відпустило і зміг розігнутися, ноги аж підкошувалися від слабості.

Вели його довго, плутано. Час від часу проводир струшував його за барки, щоб очунював скоріше. Потім зав'язали очі і знову вели. Зрозумів: до Чжана, на розправу… Звідкілясь узялося ще трохи сили, зірвав з очей пов'язку і кинувся тікати.

Догнали, сіконули ребром долоні по шиї, і Пуол упав непритомний. Коли прийшов до пам'яті, його знову струсонули, відібрали великого складаного ножа, зав'язали очі.

Перед Чжаном Пуола кинули, наче мішок лахміття або якоїсь дохлятини. Лежав, і не хотілося вставати. Освітлення в кімнаті було слабке, горів тільки в кутку червоний нічник, і Пуол подумав, що це добре, не бачитимуть, яке в нього змучене обличчя. Почув загрозливо-розтягнуте:

— Ну-у-у?

І тоді підхопився на коліна, поповз до покладеної на крісло, у рожевих бинтах Чжанової ноги.

— Я ні в чому не винен… Я хотів як краще!

Чжан штовхнув милицею, її гумовим набалдашником, Пуола в плече — «Сиди там!». А той, що невідступно стояв за його спиною, смикнув назад за друге плече.

— Розказуй… — Голос у Чжана був такий, що сподіватися на милість було даремно.

Розказував, збивався, знову починав спочатку, не забув похвалити себе за хитрість: розкусив поліцейських агентів! І отак обдурив!

— Так, це все чудово… Чоловік дійшов куди треба… Тільки не той, що з рожевою косинкою.

Пуол почув це, і йому знову стало погано аж до нудоти.

— Чудо-о-во, що ти проявив винахідливість та обачність. І чудово, що послали тебе пустити сищиків по фальшивому сліду. А для справжньої справи ти не підходиш: довірив сторонній людині пароль, довірив секрети. Уяви, чим могло б усе закінчитися, якби і справді йшло так, як розігралося? Ти начебто урятував себе для подальшого діла, а по суті — продав це діло, тремтячи за свою шкуру. Що заслуговує така людина?

– Смерть! — коротко кинув із-за спини Пуола той чоловік, який привів його сюди і зараз стояв як охоронець.

Пуол з жахом оглянувся на нього. Цього разу його обличчя здалося ще більше знайомим. І голос знайомий! Десь зустрічалася ця людина на дорозі. Але де?

— Передоручивши свою справу першому стрічному, ти почав виробляти фокуси, чогось лазив на покрівлі, на горища, бігав по сходах… — як обвинувач, що виносить присуд, карбував Чжан.

— Я замітав сліди… Можливо, могли і за мною стежити.

— Стежили. Ти привів «хвіст» до самої квартири, розкрив явку.

— Не може цього бути! — затремтів Пуол усім тілом, з очей сипонули сльози. — Дайте… води!

Охоронець підійшов до вікна, налив там склянку води, подав. Пуол жадібно її випив — текло по бороді, по шиї. Поставив склянку на столик.

— Так воно і є, — сказав охоронець. — Я стежив і за тобою і за тим, хто стежить за тобою від самого порту.

— Не може цього бути! Не може бути. Я оглядався!..

— Може. «Коралі для вашої кралі! Чорний корал!» Пам'ятаєш?

Пуол заридав.

— Що заслуговує людина, яка приводить «хвіст», провалює конспіративну квартиру? — карбував Чжан.

— Від такої людини позбавляються, — відгукнувся з-за плечей китаєць-лоточник.

— Ти й себе особисто викрив, там уже знають твої прикмети.

— Вони мене не можуть знати! — Пуол аж вискнув.

— Янг знає, твій земляк, а ти віддав його поліції. Він і викладе їм усе. Так от, ти для нас уже не тільки непотрібний, а навіть шкідливий. Від таких людей позбавляються.

— Їх убивають, — уточнив лоточник.

— Для нас це легко зробити — як плюнути й розтерти. — При цих словах Чжана лоточник ухопив Пуола п'ятірнею за чуба, смикнув назад, від чого шия випнулася. Китаєць підніс ножа, полоскотав горло гострим лезом.

Пуол завив німим криком…

Він уже відчував себе наполовину мертвим. Його можна було і не вбивати, просто викинути під паркан, то й здох би там. Навіть довго плакати-скиглити було несила.

— Так де, кажеш, ти його знайшов? — спитав Чжан лоточника.

— На Рекріейшн-стріт, у підвалі, з наркоманами. Надумав сховатися від нас.

— Запам'ятай, молодий чоловіче, як перший заповіт. Винуваті перед «Білою змією» ніде не сховаються і завжди зазнають кари. Ми не з тих, що прощають… Іч ти, у підвали допер… Широко ступаєш, кузько, дивись — штани лопнуть! Наркотиками краще гендлювати, ніж споживати їх.

— Кги-кгикм… — попереджувально кашлянув лоточник.

— Так от, Пуоле. Дарунок за дарунок… Ти врятував мене, тепер я рятую тебе. І квити. Надалі тебе вже ніщо не врятує і ніхто. Будда прощає до трьох разів. А ми не боги, ми не прощаємо жодного разу. Почнемо знову, з нуля… Поклади ключі на столик! Про ту квартиру забудь — вона випарувалась, висохла. Живи де хочеш. Часом заходь у «Тридакну» обідати, займай столик у правому кутку. Коли ти будеш потрібний, там тебе знайдуть… І можеш заслужити нашу довіру, коли ви конаєш одну невеличку справу. У туфлі виткнувся цвях, він заважає нормально ступати, ходити. У таких випадках що роблять з цвяхом?

— Виривають… Забивають… — пробурмотів Пуол, нічого не розуміючи.

— Краще друге. Ну, а тепер поясни йому, що до чого… — Чжан сказав це і стомлено відкинувся на подушки.

Лоточник вийшов з кімнати в коридор і відразу ж вернувся. Розстелив на столику білу теніску, вона теж здалася блідо-рожевою при світлі нічника. Майже на всі груди теніски була відбита емблема дельфінарію: п'ять синіх хвиль, оранжевий обруч сонця з променями-бризками, а крізь обруч стрибає синій дельфін. Така теніска, як у Раджа!

Лоточник відвернув подолок теніски і трохи кривим пальцем ткнув у дві вишиті на рубці сині літери: «R. S.»

— Термін — п'ять днів.

— Три, — поправив Чжан.

3

Янга покликали на допит вдруге. І, мабуть, трохи раніше, ніж треба, упхнули його в кабінет до офіцера. Бо коло дверей струнко стояли двоє поліцейських, і аби що-небудь бачити, він відступив у бік довгого стола, за яким був тільки один чоловік — той, що з кашкетом «Interpol». А перед столом офіцера, закинувши ногу на ногу, сидів чоловік у рожевій косинці.

— Так що, — виявляється, зайнятий номер сорок перший? — запитав офіцер поліцейських біля дверей.

— Так точно! — пристукнув той, що ліворуч, каблуками. — Цей номер — здвоєний люкс. Там уже три дні засідають представники «Гонконг енд Шанхай бенкінг корпорейшн», ведуть