Гюстав Флобер - Виховання почуттів

подекуди оздоблених портретами пастеллю та кришталевими бра в стилі Людовіка XVI. Високі лампи з матовими ковпаками, подібними до снігових куль, здіймалися над корзинами квітів, що стояли на консолях по кутках зали, а просто, за другою, трохи меншою кімнатою, виднілася третя, де було ліжко з витими колонами й венецьким дзеркалом в узголів'ї.

Танці припинилися, розляглися оплески, радісні вигуки при появі Арну, що ступав із кошиком на голові, там височіла ціла гора їстива.

— Обережно, люстра!

Фредерік підвів очі: це була та сама люстра стародавньої саксонської порцеляни, що оздоблювала крамницю «Художнього промислу»; у нього постали спомини минулих днів; та якраз у цю мить Піхотинець у караульній формі з простацьким виглядом, що його за традицією приписують новобранцям, став перед ним і на знак здивування розвів руки; незважаючи на страхітливі, надзвичайно шпичасті чорні вуса, що геть змінили обличчя, Фредерік упізнав у ньому свого колишнього друга Юссоне. Теревенячи якимсь суржиком напівельзаської, напівнегритянської мови, гульвіса розсипався перед ним у поздоровленнях, називаючи його полковником. Фредерік, спантеличений усім цим набродом, не знав, що відповісти. Аж тут ударили смичком по пюпітру, танцюристи й танцюристки зайняли свої місця.

Їх було тут близько шістдесяти, жінки здебільшого в костюмах селянок або маркіз, а чоловіки, майже всі зрілого віку, переодягнені на візників, вантажників чи матросів.

Фредерік, ставши під стіною, споглядав кадриль.

Старий красень у довгій шовковій пурпурній мантії, що зображував венецького дожа, танцював з пані Розанеттою, на якій був зелений мундир, облеглі штани та м'які чобітки із золотими острогами. Пару навпроти них складали Арнаут, обвішаний ятаганами, та синьоока Швейцарка, біла, як молоко, пухленька, мов перепілка, в червонім корсеті. Висока блондинка, оперна статистка, бажаючи виставити напоказ своє волосся, що сягало до колін, вирядилась Дикункою і поверх коричневого трико надягла лише шкіряний фартух, браслети із скляних бус та сухозлітну діадему, над якою висів цілий сніп павичевого пір'я. Поперед неї Прітчард, кумедно одягнений у широчезний чорний фрак, ліктем вибивав такт по своїй табакерці. Пастушок у стилі Ватто, лазуровий і срібний, як місячне світло, вдаряв своєю ґерлиґою по торсові Вакханки, увінчаної виноградним листям, у леопардовій шкурі через ліве плече і в котурнах із золотими тасьомками. По другий бік — Полька в корсетці малинового оксамиту маяла свою газову спідничку над ясно-сірими шовковими панчохами й рожевими чобітками з білою смушевою облямівкою. Вона всміхалася сорокалітньому череваневі, вирядженому на Церковного півчого; він підстрибував дуже високо, одною рукою піднімаючи стихаря, а другою притримуючи червону скуфію. Але королевою, зіркою була мадмуазель Лулу, прославлена танцівниця публічних балів. Вона тепер розбагатіла і на своєму гладенькому камзолі чорного оксамиту мала широкий мереживний комір; її широкі шаровари з шарлатового шовку, в обтяжку ззаду й стягнені в талії кашеміровим шарфом, були оздоблені на всю довжину швів живими білими камеліями, її бліде, пухлувате обличчя з кирпатим носиком здавалося ще нахабнішим завдяки скуйовдженій перуці, на яку був надягнений сірий чоловічий фетровий капелюх, збитий на праве вухо; а коли вона підскакувала, її черевички з діамантовими застібками майже сягали носа її партнера, довготелесого Середньовічного барона, закутого в залізний обладунок. Був тут і Ангел з золотим мечем у руці та лебединими крильми за спиною; він, рухаючись назад і вперед, щоразу губив свого кавалера, Людовіка XIV, не знав фігур і, плутаючись, заважав танцівникам.

Фредерік, дивлячись на цих людей, почувався чужим і самотнім. Він і тут думав про пані Арну, і йому здавалося, що він причетний до чогось ворожого, затіяного проти неї.

Коли скінчилася кадриль, до нього підійшла пані Розанетта. Вона трошки задихалась, і її металевий нагрудник, блискучий, мов дзеркало, злегка піднімався до підборіддя.

— А ви, пане, — сказала вона, — ви не танцюєте?

Фредерік вибачився: він не вміє танцювати.

— Справді? А зі мною? Так-таки зовсім не вмієте?

Вона трошки відставила назад ногу, однією рукою вперлась у бік, а другою погладжувала перламутрове руків'я шпаги і якусь хвилину дивилася на нього напівблагальним, напівглузливим поглядом. Нарешті вона сказала: «Прощайте!» — зробила пірует і зникла.

Фредерік, невдоволений із себе і не знаючи, що робити, став тинятися по кімнатах.

Він зайшов до будуара, оббитого ясно-голубим шовком із букетами польових квітів; на стелі, в колі позолоченого дерева, амури, виступаючи з лазурового неба, пустували на хмаринках, схожих на перини. Ці зразки елегантності, що були б нині убозтвом для таких жінок, як Розанетта, засліпили Фредеріка, і його захоплювало все: штучна повійка на дзеркальній рамі, фіранки біля каміна, турецький диван і в ніші стіни щось подібне до шатра, обтягненого рожевим шовком і покритого білим мусліном. Опочивальня була опоряджена меблями чорного дерева з мідною інкрустацією, а на помості, вкритому килимом із лебедячого пуху, стояло широке ліжко під балдахіном, оздобленим страусовим пір'ям. В сутінках кімнати, освітленої люстрою з богемського кришталю, підвішеною на трьох ланцюжках, можна було роздивитися шпильки з коштовними камінцями, встромлені в подушечки, персні, кинуті на тарілочки, медальйони в золотих обідках і срібні шкатули. Крізь невеличкі прочинені двері було видно теплицю на всю ширину тераси, що закінчувалася вольєром.

Така обстава прийшлася до смаку Фредерікові. В ньому раптом озвалася молодість, він заприсягнувся дістати з цього всього втіху і набрався сміливості; вернувшись у вітальню, де народу тепер зібралося ще більше (все вирувало в якомусь ніби сяйливому пилу), і стоячи в дверях, він почав дивитися на тих, що танцювали, примружував очі, щоб краще бачити, вдихав ніжні пахощі жіночих парфумів, що струмували навкруги, як нескінченний поцілунок.

Але біля нього, по другий бік дверей, стояв Пеллерен, — Пеллерен при повному параді, — ліва рука застромлена за жилет, у правій — капелюх та біла подрана рукавичка.

— На тобі! Давненько не бачилися! Де ж вас у лиха носило? Мандрували? По Італії? Нічого в ній оригінального, в Італії? Не така чудова, як то кажуть? Ну, та все одно! Може, принесли б мені на днях ваші ескізи?

І художник, не чекаючи відповіді, заговорив про самого себе.

Він домігся неабияких успіхів, остаточно зрозумівши нікчемність Лінії. В мистецтві треба рахуватися не так з Красою та Єдністю, як із характерністю та розмаїттям речей.

— Бо в природі існує все, отже, все законне і все пластичне. Річ лише в тому, щоб ухопити тон, та й тільки. Я відкрив цей секрет! — І, штовхнувши Фредеріка ліктем, він кілька разів повторив: — От бачите, я відкрив секрет!.. Ану погляньте на цю жіночку з пов'язкою сфінкса на зачісці, котра танцює з Російським ямщиком, — у неї все строге, сухе, чітке, все пласке і в яскравих тонах: індиго