Гюстав Флобер - Виховання почуттів

під очима, кіновар на щоках, бістр на скронях — ляп-тяп! — І він махнув великим пальцем, ніби кладучи пензлем мазки. — А ген ота товпига, — вів далі художник, киваючи на Рибну торговку у вишневій сукні із золотим хрестиком на шиї, в батистовій хустині, зав'язаній на спині вузлом, — суцільні опуклості; ніздрі приплюснуті, неначе банти на її очіпку, кутики рота трохи підняті, воло обвисле, і все жирне, злите, щільне, спокійне й променисте, — справжнісінький Рубенс! І обидві вони — досконалість! Де ж тоді типаж? — Він гарячкував: — Що таке вродлива жінка? Що таке Краса? О, Краса, скажете ви мені…

Фредерік обірвав його запитанням, хто такий отой П'єро із цапиним профілем, котрий благословляє танцюристів у самий розпал кадрилі.

— Цілковите ніщо! Вдівець, батько трьох хлопчиків. Вони ходять без штанів, а він проводить життя у клубі й живе зі своєю служницею.

— А ген той, переодягнений на Середньовічного суддю, котрий біля вікна розмовляє з маркізою Помпадур?

— Маркіза — це пані Вандаель, колишня актриса театру Жімназ, полюбовниця Дожа, графа де Палазо. Вже двадцять років вони живуть разом — невідомо чому. Які чудові очі були колись у цієї жінки! А Громадянина, що стоїть поруч неї, зовуть капітаном д'Ербіньї, він ветеран старої гвардії; у нього тільки й добра, що орден Почесного легіону та пенсія; у врочистих випадках він грає роль дядечка якої-не-будь гризетки, порядкує на дуелях і завжди обідає в гостях.

— Пройда? — спитав Фредерік.

— Та ні! Порядна людина!

— А-а!

Художник і далі називав йому інших, аж раптом помітив якогось добродія, що був на зразок мольєрівських лікарів одягнений у чорну саржеву мантію, розхристану зверху донизу, щоб виставити напоказ усі свої брелоки.

— Перед вами лікар де Рожі; його дратує те, що він не знаменитий; написав порнографічну книжку з медицини; охоче лиже чоботи в світському товаристві, вміє тримати язика за зубами; тутешні жіночки його обожнюють. Він і його дружина (он та худорлява Середньовічна дама в сірій сукні) волочаться разом по всіх публічних та інших місцях. Незважаючи на скрутне становище, у них є «прийомні дні», — артистичні чаювання, на яких читаються вірші… Тихо!

До них і справді підійшов лікар; і між ними трьома тут же, біля дверей, зав'язалася розмова; до них приєдналися Юссоне, потім коханець Дикунки, молодий поет, миршавої постаті якого не міг приховати куценький плащ у стилі Франціска І, і, нарешті, дотепний хлопець, переодягнений на Турецького стражника. Та його мундир із жовтими галунами стільки подорожував по спинах мандрівних дантистів, широкі червоні панталони у складках так полиняли, тюрбан, скручений по-татарському, як в'юн, мав такий жалюгідний вигляд, одне слово, весь його костюм був такий нужденний і водночас такий вдалий, що жінки вже й не приховували своєї огиди. Лікар утішив його захопленими похвалами на адресу Вантажниці, його коханки. Цей Турок — банкірів син.

Між двома кадрилями Розанетта попрямувала до каміна, біля якого сидів у кріслі опецькуватий дідок у брунатному фраку з золотими ґудзиками. Незважаючи на його побляклі щоки, звислі над високою білою краваткою, волосся в нього було ще русяве й саме кучерявилось, як шерсть пуделя, надаючи йому якоїсь грайливості.

Вона слухала його, нахилившись до самого лиця. Потім приготувала йому склянку сиропу; і нічого не було зграбнішого за її ручки в мереживних манжетах, що виступали з-під вилоги зеленого мундира. Старенький випив сироп і поцілував їх.

— Та це ж пан Удрі, сусід Арну!

— Він же його й занапастив! — усміхаючись, мовив Пеллерен.

— Як саме?

Поштар із Лонжюмо вхопив Розанетту за стан; почався вальс. Усі жінки, що сиділи на диванчиках попід стінами вітальні, жваво посхоплювались одна по одній; і їхні спідниці, їхні шаровари, їхні зачіски — все завирувало.

Вони крутилися так близько від Фредеріка, що він помічав навіть краплини поту на лобі, і ця круговерть дедалі швидшала, рівномірна й запаморочлива, надавала його думкам якогось сп'яніння, викликаючи інші образи; усі ці жінки проносилися перед ним, однаково сліпучі, але кожна бентежила його по-іншому, залежно від типу своєї вроди. Полька, що, танцюючи, впадала в якусь солодку млість, будила в ньому бажання пригорнути її до серця й разом полинути в санях по засніженій рівнині. Коли він споглядав рухи Швейцарки, яка вальсувала, випроставши стан і опустивши очі, перед ним поставали картини безтурботної насолоди десь у хатині на березі озера. А то раптом Вакханка, відкинувши свою смагляву голівку, навівала йому мрії про шалені пестощі в олеандрових гаях, у грозу, під невиразні звуки тамбурина. Рибна торговка, засапавшись од надто швидкого темпу, гучно сміялася; і він хотів би разом із нею попивати вино в якійсь першеронській корчмі і досхочу м'яти в руках її нашийну хустину, як за добрих старих часів. А Вантажниця, ледь торкаючись паркету, здавалося, приховувала в гнучкості свого тіла, в поважному виразі обличчя всю витонченість сучасного кохання, в якому була точність науки і жвавість птаха. Розанетта крутилась, узявшися в боки; з її химерної перуки, що підстрибувала над комірцем, розліталася довкола рисова пудра, і за кожним туром вона своїми золотими острогами ледь-ледь не черкала Фредеріка.

Коли пролунав останній акорд вальсу, з'явилася мадмуазель Ватназ. Голова в неї була пов'язана алжирською хусткою, на лобі численні піастри, очі підмальовані, на плечах щось ніби плащ із чорного кашеміру, що спадав на світлу спідничку, гаптовану сріблом, а в руці вона тримала баскський бубон.

Позад неї в класичному костюмі Данте ішов високий чоловік, котрий виявився (тепер вона не приховувала своїх стосунків із ним) тим самим співаком із «Альгамбри»; спершу іменуючись Оґюстом Деламаром, пізніше він став називати себе Антенором Деламаре, згодом — Дельмасом, потім Бельмаром і, нарешті, Дельмаром, міняючи і вдосконалюючи своє прізвище відповідно до зростання своєї слави; корчемний поміст він змінив на театр і навіть успішно оце зараз дебютував на сцені Амбігю в п'єсі «Гаспардо-рибалка».

Юссоне, побачивши його, нахмурився. З того часу як відхилили його п'єсу, він терпіти не міг акторів. Годі й уявити собі, які марнославні оті панове, особливо цей.

— Але ж і хизується, полюбуйтесь!

Дельмар злегка віддав чолом Розанетті, тоді прихилився до каміна й закляк; одну руку приклав до серця, виставив уперед ліву ногу, звів очі до неба і так і стояв із позолоченим вінком на капюшоні, силкуючись надати своєму поглядові якомога поетичнішого виразу, щоб чарувати дам. На деякій віддалі довкола нього поступово зібрався цілий гурт.

Ватназ, по тривалих обіймах з Розанеттою, підійшла до Юссоне попросити, щоб той продивився з погляду стилістики її педагогічну працю, яку вона збиралася видати; це був літературно-повчальний збірник