Гюстав Флобер - Виховання почуттів

«Вінок молодим дівчатам». Літератор обіцяв допомогти. Тоді вона спитала, чи не міг би він у котрійсь із газет, куди має доступ, написати щось похвальне про її друга, а потім навіть дати йому якусь роль. Юссоне за цими розмовами проґавив склянку пуншу.

Готував його Арну, і в супроводі графського грума, котрий тримав тацю, він із задоволеним виглядом пропонував той напій гостям.

Коли він підходив до пана Удрі, Розанетта його зупинила:

— Ну, то як же та справа?

Він трошки почервонів; потім звернувся до старого:

— Наша приятелька казала мені, що ви такі люб'язні…

— Аякже, любий сусіде! Покладайтесь цілком на мене!

При цьому було згадано ім'я пана Дамбреза, вони розмовляли стиха, тому Фредерік чув їх погано; він перейшов на другий бік каміна, де вже балакали Розанетта й Дельмар.

Лице в актора було вульгарне, ніби театральні декорації, розраховане на те, що дивитимуться віддалік; руки грубі, ноги великі, щелепа важка; він ганив найзнаменитіших акторів, з погордою дивився на поетів, казав: «мій голос, моя зовнішність, мої дані», — прикрашував свою мову словами, мало зрозумілими йому самому, до яких у нього була пристрасть, як-от: «морбідецца», «аналогічний», «гомогенність».

Розанетта слухала його, потакуючи головою. Крізь рум'яна було видно, як у неї від захоплення шаріють щоки, і щось вологе, ніби серпанком, затягувало її ясні очі невиразного кольору. Як могла подібна людина зачарувати її? Фредерік розпалював у собі презирство до нього, можливо, сподіваючись тим самим позбутися певної заздрості, яку той викликав у ньому.

Мадмуазель Ватназ була тепер у товаристві Арну; надто голосно сміючись, вона раз у раз кидала погляд на свою подругу, з якої пан Удрі також не зводив ока.

Незабаром Арну й Ватназ десь зникли, а старий підійшов до Розанетта і щось їй пошепки сказав.

— Та вже ж, це вирішено! Дайте мені спокій!

І вона попросила Фредеріка піти на кухню подивитися, чи там пан Арну.

Вся підлога була заставлена недопитими склянками, а каструлі, казанки, сковороди аж підскакували на плиті. Арну правував слугами, всім тикав, збивав гострий соус, куштував підливи, жартував із куховаркою.

— Гаразд, — сказав він, — перекажіть їй, що я зараз звелю подавати!

Танці припинилися, жіноцтво знову повсідалося, чоловіки походжали собі. Фіранка на одному з вікон випнулась під вітром, і жінка-Сфінкс, незважаючи на умовляння, виставила спітнілі плечі під протяг. А де ж Розанетта? Шукаючи її, Фредерік пройшов далі, в будуар і спальню. Щоб побути на самоті чи залишитися з кимось удвох, дехто позаходив аж сюди. Шепотіння зливалося з напівтемрявою. Було чути сміх, приглушений носовою хусточкою, і на тлі корсажів повільно й м'яко тріпотіли віяла, неначе крила пораненого птаха.

Ввійшовши до оранжереї, Фредерік побачив біля фонтана, під широким листям каладіума, Дельмара, що лежав на канапі з полотняною оббивкою; Розанетта, сидячи біля нього, гладила рукою його волосся, і вони дивилися одне на одного. В ту ж таки мить з другого боку, що від вольєра, вступив Арну. Дельмар схопився на ноги; потім подався геть спокійною ходою, не оглядаючись, і навіть зупинився біля дверей, щоб зірвати квітку гібіска і встромити її в петельку. Розанетта схилила голову; Фредерік, дивлячись на неї у профіль, помітив, що вона плаче.

— Отакої! Що з тобою? — спитав Арну.

Вона, не відповідаючи, знизала плечима.

— Це через нього? — спитав він.

Вона оповила руками його шию й, цілуючи в лоб, повільно сказала:

— Ти ж добре знаєш, що я тебе любитиму завжди, мій пузанчику. Забудь про це! Ходімо вечеряти!

Мідна люстра на сорок свічок освітлювала їдальню, стін якої й не видно було з-під поначіплюваного старовинного фаянсу, і від цього яскравого світла, що падало зовсім прямовисно, ще білішим здавалося велетенське тюрбо, що між закусками та фруктами стояло посеред столу, а по краях вишикувалися тарілки з раковим супом. Шелестячи сукнями, підбираючи спідниці, рукави та шарфи, жінки сідали одна біля одної, чоловіки, стоячи, прилаштовувалися по кутках. Пеллерен та Удрі опинилися біля Розанетта, Арну — навпроти. Палазо та його подруга щойно поїхали.

— Щасливої дороги! — сказала Розанетта. — Почнемо!

І Церковний півчий, вдатний жартівник, замашно перехрестився й почав читати «Benedicite».[28]

Дами були скандалізовані, а надто Рибна торговка, що мала дочку, з якої прагнула зробити порядну жінку. Арну також не полюбляв «таких штучок», вважаючи, що релігію слід шанувати.

Німецькиий годинник із півнем вибив другу годину, давши тим самим привід до веселих жартів на адресу птаха. Тут посипалися всілякі каламбури, анекдоти, хвастощі, заклади, побрехеньки, що їх видавали за бувальщину, запевнювання в неймовірному, цілий потік слів, який поволі розділявся на приватні розмови. Лилося вино, за однією стравою подавали іншу, лікар розрізав печеню. Гості ціляли один в одного апельсинами, корками, виходили з-за столу, щоб із кимось погомоніти. Розанетта раз по раз оберталася до Дельмара, що непорушно стояв у неї за спиною; Пеллерен базікав, пан Удрі посміхався. Мадмуазель Ватназ майже одна з'їла цілу купу раків, і їхні панцери хрустіли під її довгими зубами. Ангел, примостившись на дзиґлику від фортепіано (єдине місце, де йому дозволяли сісти його крила), незворушно й безупинно жував.

— Ну й апетит! — з подивом повторював Церковний півчий. — Ну й апетит!

А жінка-Сфінкс пила горілку, репетувала на все горло, біснувалась, як демон. Раптом її щоки роздулися, і вона, безсила далі тамувати кров, від якої задихалася, приклала до рота серветку, а тоді шпурнула її під стіл.

Фредерік це бачив.

— Дрібниці!

На його умовляння їхати додому й шануватися, вона відповіла:

— Овва! А що з того? Шануйся, не шануйся — все одно не велика втіха з життя!

І він здригнувся, охоплений печаллю, від якої серце йому взялося кригою, неначе він побачив цілі світи убозтва й розпачу, жаровню з вугіллям біля койки хворого, трупи в морзі, прикриті шкіряними фартухами, і з крана ллється їм на голови холодна вода.

А тим часом Юссоне, присівши навпочіпки в ногах Дикунки, горлав захриплим голосом, перекривляючи актора Ґрассо:

— Не будь жорстока, о Селюто! Це маленьке родинне свято чудове! Сп'яніть мене сластолюбством, мої милі! Пустуймо! Пустуймо!

І він заходився цілувати жінок у плечі. Вони здригалися від його колючих вусів; потім заманулося йому розбити тарілку, злегка стукнувши її об свою ж голову. За його прикладом пішли інші; фаянсові скалки летіли, немов черепиця під великим вітром, а Вантажниця кричала:

— Не бідкайтесь! Це дармовина! Все це нам подарунок від добродія, що їх виробляє!

Всі погляди звернулися до Арну. Він зауважив:

— Ба ні, вибачте, рахунок оплачено! — Йому, певно, хотілося натякнути, що він не коханець Розанетти чи, може, перестав ним