Валентин Миколайович Тарасов - Чеслав. В темряві сонця

Вони ще якийсь час поговорили із Соколом, але, бачачи, що старий мисливець усе ще не оговтався від рани й почав підупадати на силі, Чеслав заквапився геть. Коли він уже піднявся, щоб піти, Сокіл схопив його за руку своєю величезною лапою:

— А що до того, як убивцю знайти, то шукати треба так, як і звіра в лісі вишукуєш. Усе примічаєш, у голові складаєш, слід знаходиш і йдеш по ньому. А починати треба, я так думаю, з того місця, де все сталося.

Попрощавшись із Соколом і Рудою, Чеслав покинув їхнє житло. Розмова з наставником якщо й не дала відповіді на його запитання, то хоча б підказала, із чого почати пошук.

Вийшовши на вулицю, юнак не одразу зрозумів, що за час його відсутності відбулися якісь зміни. Поки Чеслав перебував у хижі старого мисливця, прорвавшись крізь хмари, чорним полотном неба заволодів кругловидий місяць. Він, як повноправний господар, що вирішив перевірити свої володіння, освітив спляче городище холодним світлом.

Опинившись посеред рідного городища, розрізнивши в темряві знайомі обриси й відчувши знайомі запахи, Чеслав на мить замислився: «А чи правильно я вчинив, утікши від рідних? Чи не взяв непосильний тягар на свої ще не закоренілі плечі, вирішивши самотужки розгадати таємницю загибелі батька?» Але одразу ж відігнав від себе ці сумніви. Кров батька відгукнулася в ньому, вимагаючи помсти.

У нього виникло бажання зазирнути до рідної домівки. І найбільшою причиною тому була Неждана. Ця зухвала бранка не відпускала його навіть тепер, коли йому потрібно було думати радше про свою безпеку та життя, ніж про неї. Але Чеслав не міг позбутися думок про неї. Він навіть уже зробив кілька кроків у бік рідного дому, але, вчасно похопившись, що його раптова нічна поява може спричинити переполох і привернути увагу сусідів і громади, сам себе вилаяв за дурні думки й бажання. Йому треба було якнайшвидше покинути городище, бо хто-небудь, кому не спалося цієї місячної ночі, міг легко помітити його й здійняти тривогу. Поправивши на собі гарячу шкуру, Чеслав поспішив до воріт.

Благополучно вибравшись із селища й навіть викликавши співчуття сторожі до нібито загубленого Кудряшем оберега, який негайно треба знайти, щоб уникнути нещасть, Чеслав попрощався з другом і до світанку дістався до дуба, де знайшов собі пристановище.

Сон його був недовгим, проте Чеслав відчув, що сили відновилися. Можливо, тому сприяло бажання якомога швидше почати задуманий пошук чи те, що зараз він уже знав, звідки його варто почати.

Галявина, на яку до полудня вийшов Чеслав, здавалося, нічим не скидалася на ту, де кілька днів тому, прокинувшись, він знайшов тіло свого батька з двома ножами в грудях. Залита сонячним світлом, вона була занадто гарною й урочистою, більше придатною для хороводів і свят лісових мавок, ніж для кривавих людських справ. За відсутності вітру жоден лист, жодна травинка не порушували її застиглий спокій. І тільки лісові трудівниці бджоли, перелітаючи з однієї квітки на іншу, збираючи солодку данину, свідчили, що ця галявина належить не тільки духам.

Юнакові спершу навіть здалося, що він помилився й знайшов лише схоже місце. Але ні, це була саме та галявина. Ось і молодий дубок, під яким вони з батьком і братом полуднували останнім разом. Щоправда, підросла трава вже встигла сховати сліди їхнього перебування тут.

Чеслав опустився на траву. Пам’ять миттєво повернула його в той злощасний ранок, відтворивши все до найменших дрібниць. Він відчув, що серце його почало битися, немов молот по ковадлу. Занадто живими і свіжими були спогади, занадто глибока й болісна рана. Глухий стогін болю й злості вирвався з його грудей. Стиснувши кулаки, він із силою вдарив по землі, що всотала кров його батька.

Цей удар, віддаючись у руках, змусив Чеслава повернутися до дійсності й згадати, навіщо він сюди прийшов. Розуміючи, що так виходити на полювання не гоже, Чеслав постарався зібрати свою волю в кулак й тримати її сильною рукою. Плазуючи по траві, він уважно вивчав сліди й предмети, залишені їхнім перебуванням.

Тут лежало тіло батька, тут був він сам, а ось там, осторонь, спав Ратибор. Ось залишена в метушні торбинка, у якій була їжа. Недоїдками, мабуть, встигли поласувати мурахи й птахи. Трохи віддалік валяється глечик, із якого вони пили, запиваючи їжу. Отут лежала туша вбитого вепра…

— Почекай… Глечик!.. — прошепотів сам собі Чеслав.

Узявши посудину в руки, він сів і почав уважно її розглядати, начебто бачив уперше. Але думалося йому не про глечик. Якісь неясні відчуття спливли в його пам’яті. Щось, пов’язане з глечиком, але що? Чеслав заплющив очі й постарався пригадати всі подробиці їхньої трапези. «Поївши, ми по черзі приклалися до цього глечика. Батько й Ратибор ще нахвалювали смак напою. Хвалили Болеславу за старання й турботу. За те, що завжди може порадувати новим смаком…»

Юнак немов заново відчув язиком смак того медового напою. «Солодка слабість… Дурман у голові!»

Чеслав миттєво розплющив очі.

Чого ж трапився цей дурман? І Ратибор говорив, що не пам’ятає нічого. «Як у яму провалився!» Схоже, не простим медок виявився. А може, із зіллям яким?..

Тоді стає зрозумілим, чого таким міцним, непробудним був їхній сон. І як гад зміг непоміченим підкрастися до них і, заволодівши їхніми ножами, увігнати їх у груди Велимира.

Глибоко замислившись, Чеслав продовжував розглядати галявину, ретельно обшукуючи траву. Хоча як уже досвідчений мисливець він розумів, що знайти тут слід убивці — марне сподівання. Занадто багато на цій галявині потопталося людей, та й часу вже минуло чимало. А ліс-панотець постарався якнайшвидше позбутися слідів людської присутності у своїх володіннях. Проте Чеслав був пильним мисливцем…

І раптом його увагу привернув маленький червоний камінчик, що мигнув у траві. Щось він нагадав Чеславові. Узявши до рук, юнак покрутив його і побачив наскрізний отвір у його кам’яному тільці. І отвір цей був справою рук людських, і камінчик був занадто гладеньким. А ось іще один, тільки зелений, і теж із дірочкою. І ще один… І ось ще… Такі камінчики, нанизані на кінський волос, становили намисто — прикрасу, що носили жінки їхнього племені на шиї. Та й не тільки їхнього племені, а й сусідніх теж.

«Але як вони могли опинитися тут, у дикому лісі, на цій галявині? Від селищ не близько… Може, яка баба чи дівка шукала тут гриби та ягоди та й посіяла? Або…»

Чеслав, напевно, і самому собі не зміг би відповісти на запитання,