Валентина Миколаївна Мастерова - Суча дочка

пожила в гуртожитку кілька днів, звиклася з онучкою і ще кілька разів намагалася умовити дочку повернутися додому. А коли зрозуміла, що не вмовить, довго плакала і, плачучи, пішла на вокзал.

Якось Олену покликали до телефону на перший поверх до вахтової. Голос був незнайомий.

— Це ти, царівна із Задрипанців? — почула грубе. — Забери заяву із суду — інакше буде погано. Шукай в іншому місці батька для своїх байстрюків.

Не встигла вона отямитися, як трубку поклали. Зі сльозами на очах піднялася сходами, зайшла до кімнати й стала біля дверей — у дитячому ліжку, поруч із донькою, лежав Іван і відданими очима дивився на дівчинку.

— Ти чого туди забрався? — гримнула на сина.

— Того, — відповів хлопчик винувато. — Маня сама боялася лежати й плакала, коли ти пішла.

— Горе ти моє, — Олена взяла його на руки й підняла з ліжка. — А якби перекинув?

— Ні, мамо. Я обережненько. А вона, мамо, уже знає, що я її братик, бо відразу затихла, коли я ліг біля неї, тільки ротиком плямкала.

— Більше так не роби, — Олена пригорнула хлопчика й погладила по голові, — а то ще скалічитесь обоє.

Чекала суду, а сама думала, куди б його подітися від того суду, від зустрічі з людьми, які ненавидять не тільки її, а й дітей, ладні перекреслити їхнє життя, щоб самим почуватися у цьому світі надійно і зручно. Хотілося поїхати світ за очі, туди, де ніхто не дорікне дітьми без батька. Та чи є таке місце? Знала наперед, що немає і що, де б не довелося жити, побачить і почує всього, на що здатна людина у хвилини роздратування, а то й ненависті. Але написала листа в обласне управління сільського господарства, попросилася на роботу, у який завгодно колгосп. Відповідь прийшла швидко — там було декілька пропозицій. Вона трохи повеселішала і, коли б не суд, жодного дня не затримувалася б у місті.

Єдиним її свідком була Анастасія Гнатівна, коли вони удвох зайшли до судового залу засідань. Тут Олена вперше побачила батьків Володимира і його нову дружину Та була вагітна і, хоча термін вагітності ще малий, нарочито одяглася, щоб живіт якомога більше випинався з вузької сукні. Олена спинилася у дверях і відчула, що не може ступити далі, немов наткнулася на невидиму стіну. Бачила, як зацікавлено-вороже дивилася на неї протилежна сторона, оцінюючи бойові можливості. Потім почула смішок — сміялася Володимирова мати, надто масивна жінка, з широкоскулим обличчям, на якому не виділялися ні очі, ні брови, лише нафарбовані яскравою помадою губи. Те обличчя було ніби тінню справжнього обличчя, без виразу, без кольору. Батько ж, навпаки, мав густе чорне волосся, чорні брови, а під ними виразні карі очі — повна протилежність дружині. Тільки рот псував портрет чоловіка, надто жіночий, яскравий, що весь час рухався, смикаючись у посмішці.

Володимир сидів поруч із дружиною і тримав її руку у своїй. Олена побачила, як він нервово перебирав тонкі жіночі пальці. На неї не дивився, тільки змінився на обличчі, коли вона стала у дверях.

— Ну, чого ти? Проходь, — підштовхнула її Гнатівна і сама пройшла слідом.

Перед тим як сісти, Олена ще раз обвела поглядом зал і міцно стисла вуста, намагаючись пересилити у собі огиду до всього, що мусить пережити у цьому залі.

Коли розпочалося засідання, майже спокійно відповідала на запитання судді й адвоката, найнятого Володимиром. Та коли підвівся він сам, знову розхвилювалася, відчула, як важко стримати сльози. Неймовірним зусиллям вона задушила їх у самому серці. Дивилася на колишнього чоловіка й не впізнавала його.

— Я заперечую все, сказане цією громадянкою, — почав свій виступ так, мовби Олена була у цьому залі підсудною, а він звинувачувачем. — Ми й справді були одружені, але разом жили зовсім мало. Я ночував більше у своїх батьків, — навіщось обернувся, показав на них пальцем. — І задовго до розлучення практично сім’ї у нас не було, адже у мене… я… — запнувся, шукаючи потрібні слова. — Ми з моєю нинішньою дружиною фактично мали шлюбні стосунки до укладення офіційного шлюбу. Тому дитина та не моя і не може бути моєю. — Олена не зводила з нього враженого погляду, чула й не вірила почутому. — У неї вже є позашлюбна дитина, тому не дивно, що народилася друга.

Останнє сказав поспіхом, не дивлячись ні на кого. Замовк і увібрав голову в плечі, немов чекав удару. А натомість почув приглушений жіночий зойк — Олена зойкнула і втислася у дерев’яну лаву, ніби хотіла провалитися крізь землю, щоб не бути поруч із людиною, яку, можливо, ще кохала і яка била по ній так підступно, немов по найлютішому ворогу. Методів не вибиралось, тільки б добити. Коли б у цьому залі було дозволено бити не тільки словами, від неї б зараз залишилося саме криваве місиво. Зі страхом обернулася і побачила, як батько Володимира підвівся зі свого місця і впевнено пішов до трибуни. Кашлянув у кулак і почав говорити, мовби стояв не отут, а десь на багатолюдному мітингу і виголошував промову.

— Шановні товариші! Мені, як батькові, боляче дивитися на те, що ця громадянка намагається зробити з моїм сином. Один раз їй уже вдалося заловити його у свої сіті, коли вони за один день розписалися десь у неї в селі. Я вважаю, що той шлюб потрібно взагалі анулювати. Уявіть собі, — махнув рукою, ніби за трибуною, — хлопцю не дали не те що подумати, а й порадитися з батьками, бо, звісно, — ми не вороги своїй дитині, щоб допустити до такого падіння. Я б хотів знати й інше: чому ця, — пошукав слово, — особа стільки часу незаконно живе у столичному гуртожитку без прописки, без жодного на те права? Її потрібно не тільки примусово виселити звідти, а й взагалі виселити за межі України. Тепер вона так само незаконно хоче повісити моєму синові на шию ще й свою дитину, невідомо від кого народжену. Ну, знаєте… — це не тільки аморально. За таке потрібно карати з усією суворістю радянського закону.

Олена не слухала, що говорила мати. З жахом думала про те, що у жилах її дитини тече кров цих людей. Вона б дорого заплатила тепер, щоб дитина й справді не була їхньою.

До неї звернулася суддя, літнього віку жінка із втомленим сірим обличчям і грубуватим, схожим на чоловічий, голосом:

— Скажіть, Самойлюк, у вас перша дитина позашлюбна?

Олена підвелася й неголосно вимовила:

— Так, — побачила, як Володимир переглянувся з батьком і батько задоволено посміхнувся. їх розрахунок