Тетяна Пахомова - Я, ти і наш мальований і немальований Бог

бачиш зовсім близько омріяний острів після довгого плавання на уламках корабля, і тут тебе знову відносить у безмежну водну пустелю… Де, де межа океану їхніх бід?.. Діти спали, навіть нічого не помітивши, ну і добре… Марія… Як вона там, чи все витримала… Хоч би їх зі Степаном не били… Краще вже нам вийти, зізнатися, щоб їх… Тьху, що ж я несу… Розстріляють їх… і дитинку їхню ненароджену.

Зранку до хліва прийшов посивілий за одну ніч Степан:

— Ну, як ви там, витримали?

— Слава Всевишньому, що з вами все добре! — сльози радості нарешті потекли з вимученої Естер.

— А Марія, як там Марія?

— Лежить, щось, каже, живіт болить… Худобу треба подоїти…

— Давай, Степане, я то вмію, подою, ти попильнуй на дверях на всяк випадок, а я швидко…

Вправні руки Естер замолоду вміли добре доїти, і хоч Краса помітила підміну, та не брикала; трохи гірше було з норовливою Козеттою. Степан насипав проса курам і курчатам — вони вже помалу вбиралися в тепле пір’ячко, а Міроччине улюблене курчатко поступово перетворювалося на симпатичну попелясту курочку й частенько ночувало біля дівчинки в підпіллі. Степана не полишала думка, що саме бачив чи знає Юрко. Шнітке йому не повірив, але це сьогодні… Не можна, щоб воно колись ще повторилося, особливо тепер — дитинка на підході… Вона мусить жити…

Степан повернувся в хлів.

— Не можна вам більше ходити на цвинтар — хтось щось побачив…

— Може, ми підемо від вас у ліси?

— Уже ні, Естер, ні. Подумай, як тебе спіймають — чи витримаєш ти і твої діти тортури, коли видирають нігті, ріжуть по живому — так тепер працює наш мучитель Шнітке… Витримаєш, не назвеш наших імен?

Естер пригнічено мовчала…

— Правильно мовчиш — ніхто не витримає… — з болем продовжив Степан. — Не знайшли — то вже й не знайдуть, тільки стишитися треба, навіть… навіть не як миші, а ще, ще тихіше. Ми вже з вами зв’язані, як… — Степан добирав слова, — … як Марія зі своєю дитинкою — однією пуповиною… Тільки от наші з вами пологи настануть, аж коли війна закінчиться, а не коли захочу я, чи Марія, чи ви… От, моліться туди, — показав рукою в бік неба, — чи туди, — у бік церкви, — Бог один, почує… А ні, то всі потрапимо туди, — промовисто показав у бік цвинтаря… Життя і наше, і ваше тепер таке, як у гімнаста в цирку на дроті — між волею Бога й смерті…

— Степане, пробач мені, що я спитаю… Ви шкодуєте, що допомогли нам?..

Степан підняв брови, хвилю подумав:

— Ти знаєш, Естер, ні… Не буду кривити душею: важко нам із Марією, дуже важко, бо то і їжі багато треба, і тривога вночі сильна: і за вас, і за нас… Але ми з нею одне одного більше поважати стали… І я віру в серці більшу дістав, бо вчинили-сьмо так, як мають робити люди, а не звірі чи фарисеї… Так, як Бог велить… А жити з миром у душі, у ладу з самим собою, навіть як ти в бідності, — це найвища його милість. Так що, в якомусь розумінні, і ви нам допомогли… Ну, давайте до сховку, давайте, і мишками там, мишками… Щоб не сумно було, нате вам мішок кукурудзи — натеребіть курам, і добре вважайте на всі звуки й стуки…

Тепер лише ввечері сім’я могла на трішки вийти подихати біля стіни стайні, яка зовсім не проглядалася з хатини баби Шо-Га.

Марія випрошувала в Степана невеличкого песика-дзвіночка, який би сигналив про чужих, але Степан був проти:

— От подумай, люди часто ходять на кладовище, він буде дзявулити, а вам тут душа в п’яти по кілька разів на день утікатиме. Будете в мене такі перестрашені, що чорти за кожним кущем увижатимуться — скільки ж то яєць доведеться в Гальки вилити…

Після недовгих роздумів Степан знайшов кращого сторожа для обійстя: молоденькі півники з пізнього виводку курки-зозульки якраз, убираючись у пір’я, входили в бойовий раж і затято скакали один до одного. Степан виділив найзатятішого і по вечорах дав Давиду завдання його тренувати: хлопчик легенько зачіпав півника ногою, а той зі всією пташиною навіженістю наскакував у відповідь. Тренер із Давида вийшов чудовий, і він міг пишатися досягненнями свого підопічного: за місяць щоденних тренувань півник тільки й чатував на чиїсь розслаблені ноги, господарські чи чужі, а обійстя дістало справжнього бойового півня-охоронця Вогника.

Грудень запорошив землю першим снігом, і навіть велике тіло Красої вже не давало достатньо тепла у сховок. Степан приніс кілька мішків із листям, і сім’я спала, як у горщику, та вдень все-таки дошкуляв холод. Хотілося руху, але лише двічі на день, під час доїння Красої і Козетти, вони могли трохи походити по хліві, а Мірочка погодувати з рук свою улюблену курочку. Коли йшли в сховок, то насипали по краях зернят, і дівчинка ще довго споглядала в щілинку маленьку зозульку, так схожу на улюблену механічну забавку її львівського дитинства…

Баба Шо-Га навіть не підозрювала про те, що її улюблений Юрко сотворив таку підлість сусідам — сам він мовчав про свій облом, а Степан із Марією вирішили теж нічого не розказувати й не роздмухувати небезпечну для них тему — продовжувала приходити за молочною даниною та валила до хліва чи до хати, як німий до суду. Проте тепер її безцеремонній сусідській появі успішно протистояв задиристий Вогник: усім своїм невеликим тільцем, гострим дзьобом і шпорами він героїчно захищав інтереси обійстя, і стара заздалегідь повідомляла про свій прихід — голосно репетувала, відмахуючись від рудого забіяки, що досягав очей — вигнанці встигали за той час сховатися, а баба Шо-Га ще довго відхекувалася, прибирала волосся й поправляла хустку, і вся її пильна увага була зайнята лише успішним приходом і відступом додому…

Узимку село наче впадало в сплячку — армія годувальників сільського люду: корівки, кози, вівці — тримала вимушену облогу своїх стаєнь, утеплених листяними загатами; непосидючі діточки теж переважно сиділи по хатах, бо лише небагатьом щасливцям фартило пововтузитися по дворі: «Хто раніше встав, той і чоботи взяв» або «Хто раніше встав, той і штани взяв» — це звідти, з тих часів голодного, але завжди щасливого в спогадах дитинства… Лише білі димки сигналили, що життя триває. Проте по хатах жваво кипіла підготовка до найважливішої події початку року — Різдва. Польські хати на цілих два тижні зустрічали його швидше, і українці з повагою ставилися до