Тетяна Пахомова - Я, ти і наш мальований і немальований Бог

того дня: у той час чи не той з’явився маленький Ісус (хто його знає в шарпанині календарів), а подія-то одна, тре поважати і їхнє, і наше — мудро вирішили в селі колись і шанували дотепер… Польська унія, як кіт на зігнутих лапах, повільно наступала на традиції та постулати православ’я, поступово змінюючи їх, і основне в тому процесі було не робити різких рухів, тож до зміни дати Різдва так і не дійшло, і місцеві греко-католики повним ходом готувалися до шостого січня — традиційного Свят-вечора.

Напередодні Марія принесла Естер, Мірі й Давиду нові чисті одежі:

— Приймайте, свято велике наближається, його треба зустрічати, як нова копійка… Виткала й пошила для вас… А це дядько Степан цілий місяць для вас робив, — подала Марія чудернацькі, шиті вручну із теплої тканини чоботи — по-місцевому бурки, — усе-таки тепліше буде… А ввечері він за вами прийде — запрошуємо вас на Свят- вечір. Ми ж із вами тепер одна сім’я…

— Мамо, а як себе треба поводити на Свят-вечорі? — поцікавився Давид.

— Чесно кажучи, не знаю, сину, але одне скажу точно — з великою повагою до цих святих людей і до їх звичаїв…

Короткий зимовий день добігав кінця; Степан прийшов годувати худобу; Естер подоїла корову й козу — тепер це був її вечірній і дуже радісний для неї обов’язок, бо вагітна Марія пересувалася по зимовому подвір’ю з обережністю антиквара зі старовинною порцеляновою вазою в обіймах — помаленьку й обережно, а ввечері намагалася взагалі не виходити. У животі вона відчувала хлопчика — так сильно вже копався й рухався туди-сюди з добре знайомою для Марії енергією невгамовних друзів-розбишак з її бешкетного дитинства… Степан наклав сіна худобі більше, ніж зазвичай:

— Їжте, мої хороші, щоб цілий рік здорові були-сьте! — і, вловивши зацікавлений погляд Давида, додав: — Сьогодні навіть худоба має дар мови й може розмовляти з Богом; треба їй догодити, а то ще пожаліється, що погано з нею обходяться, гріх тоді матиму… Ну, Давидку, давай глянемо в бік баби Ганки й навколо… Так… Так… Ну, пішли, пішли, швиденько…

Хата зустріла людей розмореним пічним теплом і забутим запахом розмаїття наїдків. Навішені на вікна ліжники на тлі гарного візерунка натуральних соснових дощок нагадували вишукані картини; на столі, укритому вишитим трояндами обрусом, парували глиняні горщечки й макітри, а велика свічка в центрі столу, освітлюючи їх, викликала в напівтемних коридорах пам’яті спалах дежавю: «Як давно-давно це було… У тому, іншому, довоєнному житті, де всі були щасливі і — живі… Чи це все наснилось і зараз з-за сутінку печі вийдуть бабуся Циля, дідусь Яків, мило посміхнеться Аарон… Мій Давид — як він виріс, зміцнів… Молоко допомогло… — Естер так давно не бачила своїх дітей при світлі, що лише зараз помітила, як вони виросли. — А красиві які обоє… Спасибі Степану та Марії, що ми живі…»

Стомлена Марія теж умиротворено дивилася на своїх гостей: «Мар’янка… Знову вдома… Як вона любила кутю, пампухи… Якби не ці люди, хто зна, чи я б завагітніла знову… Є, є-таки Бог на світі…»

Степан поставив у центр столу невеличкий сніп пшениці:

— Так, мати, перша зірка вже зійшла, можемо починати.

— Запали, Степанку, ще одну свічечку перед образами. Ось так. Ще часник поклади по краях столу під скатертину — щоб усяка нечисть нас оминала: жива й нежива…

— А душам ти пригощання поклала?

— Так, на вікні, ще й там свічечку запали — щоб бачили шлях додому. Що ж, наші гості дорогі. Та хоча, які ви гості… рідні наші. — Естер, Давид і Міра розчулено й благоговійно слухали Марію. — Сьогодні вечір народження Ісуса Христа, Бога нашого, який дав нам правила спільного прожиття — Заповіді Божі, і тим відділив нас від тварин… Своїми численними дивами зцілення, перетворення він переконав усіх нас у тому, що той, хто дотримується слова Божого і його заповідей, буде спасенний і житиме вічно. Його слово, а не тільки наше тіло, і робить нас людьми, змушує думати над словами і вчинками нашими… — Марія замовкла на хвилю. — Знаю, що у вас Бог інший, що ви його не малюєте, а просто знаєте, що він є… Але заповіді в нас від Бога однакові?

— Так, тітко Маріє, однакові…

— То треба проказати молитву; ми зі Степаном — свою, а ви — свою. Як заповіді такі самі, то й очі й вуха Бога теж ті самі. Давайте подякуємо йому за все — з надією на його милість у нашому житті.

— Усе, що в житті: добре чи погане — усе йде до кращого, — додав Степан.

— Отче наш, ти, що єси на небесах… Богородице-діво, радуйся… — щиро й натхненно промовляли молитви, схилившись перед образами, Марія та Степан…

— Шалом алейхем… — читали свою молитву Естер і Давид. — Побажайте мені миру, ангели світу… — полетіла слідом у різдвяне небо і палка єврейська молитва.

Марія та Степан шанобливо вичекали.

— Прошу всіх до столу, почнемо з куті. Естер, будь тепер уже ти за господиню, так хочеться сісти — за цілий день ноги стали як колоди, — пожалілася Марія.

— Як давно я нею була, — посміхнулася Естер, накладаючи всім куті.

— Яка смакота, тітко Маріє, — зачудувався Давид. — Мамо, як закінчиться війна, ти зробиш нам куті?

— А що туди йде, Маріє?

— Мак, мед, горіхи, ціла пшениця…

— У нас є схожий рецепт — ми робимо це густішим, тільки без пшениці, додаємо корицю, формуємо у вигляді печива і називаємо…

— Монелі…

Естер заклякла:

— Що, що ти сказала, донечко?

— Монелі, — ще раз повільно видихнула Мірочка, задумано і з посмішкою розмішуючи кутю.

— Щастя моє, дівчинко дорога моя, ти заговорила, нарешті заговорила… Диво, диво яке… — обняла Мірочку мати.

— Хороша ж ти наша, бачиш, наші молитви почуті, дай я тебе поцілую, — рушила до Мірочки Марія…

— Потихеньку, потихеньку, не напирайте й мені залишіть одну щічку… — охолоджував цілувальників Степан.

— Наїдайтеся-но різдвяних страв на цілий рік, бо більше стільки одразу їх не побачите…

Мірочка осмислено дивилася красивими синіми очима й посміхалася рідним людям, які відігріли її стражденне серденько, і загадково у відблисках свічок підморгували очі святих у красному куті…

— А що, Міро з Давидком, треба, щоб у нас кури квоктали і яйця несли, — лізьте під стіл, у нас заведено, щоб діти квоктали на Різдво під столом.

— Ко-ко-ко, кво-кво, — підскакував щасливий Давид навколо Мірочки, а та відповідала йому широкою усмішкою.

Естер була невимовно щаслива, і те відчуття щастя, на яке війна навалила багатотонний камінь щоденного страху й приниження,