Мирослав Іванович Дочинець - Карби і скарби. Посвіт карпатського світу

вовки й лисиці, удень – круки. На сірому тлі були чорними лише ці птиці, бо, наївшись людських потрухів, старанно чистили пір’я.

А котрогось ранку їх не розбудили копняками й лайками. Люди зі страхом вийшли на плац. Було тихо й порожньо, вишки стояли голі. Те, що німці втекли, першою зрозуміла арештантська верхівка – штубові, капо, кухарі, писарі, десятники. Вони вислизали з гурту і задкували до дротів. Збилися в сирітливу купку. Тоді сіра лава здригнулася й посунула на них. Били мовчки й немилосердно, укладаючи в цю солодку роботу останні сили. Могли взяти в поміч дрюки і ломи, але не брали. Били їх тим же інструментом, яким били їх ті дотепер, – ногами. Били не до смерті – доти, доки ті ще ворушилися, як воші, але вже не затуляли обличчя. Такий закон табору.

А потім, уже з ломами, кинулися на комори. Коли зайшли у двір армійці, стишуючи крок, на них ніхто не піднімав очей. Люди їли.

«Парнішка, у тєбя ліхой апетіт!» – ляснув Йонка по спині веселий танкіст.

«Що таке апетіт?» – спитав Йонко. Він знав різні слова з різних мов, а цього ще не чув. Не було такого слова в концтаборі.

«Дуралєй, учі русскій!»

Йонко хмикнув – ще цієї біди йому не вистачало. Хоча даремно. «От суми да тюрми не зарєкайся», – ті ж руські вигадали. Вигадливий народ!

За ними одразу ж прийшли англійці. І ті, і другі навперебій сватали в’язнів до себе. Спокушали одягом і харчами, знадливими картинками їх життя. До Карпат не було ніякого руху. «Їдь до Румунії, там рукою подати», – радив Йонкові офіцер у червоному кашкеті. Справді, думав Йонко, няньо їздив на торговицю до Сигота… І поїхав.

Потяг «на Румунію» зупинився в Караганді. Один табір, другий, третій. Мало чим відмінні від німецьких. Та Йонко був уже не тим рідкозубим недоростком, мав не лише новий рот, а й новий розум. Тримався майстровитих людей, знаючи, що робота хліб знайде. Він умів знаходити іншим роботу, а собі – хліб.

Клепали запчастини для суден і літаків. Усякого металу – гори. От і пристосувалися випилювати хрестики – мідні, латунні, срібні. Товар був ходовий, після війни люди верталися до Бога. А Йонко це сплавляв поза зону, а звідти приймав плату. З часом зажив такої довіри, що й золото йому передавали для особливо мистецьких поробок. Та й табірне начальство потребувало подарунків «на гору» і для дружин з коханками. І тут Бог помагав Йонкові, хоч сам він у Божі діла не потикався.

Йому таланило, бо ступнув на тому поприщі далі, ніж Мошко, збагнувши головний закон комерційного успіху: одна рука має брати, друга – давати. Тоді це ділання не всихає, як ріка, що повсякчас підживлюється золотим дощем. Та ще коли гроші тебе не засліплюють. Гроші Йонка хвилювали мало, більше – самий коловорот їх і таємнича влада, яку вони давали. Навіть за дротом, навіть над тими, що тебе гнобили й упосліджували. Бо люди скрізь люди. І скрізь потрібна послужливість таких, як Йонко. Вони – як дріжджі для тіста, без яких не буде доброго хліба. Не буде ситного життя.

…І прийшов день, благодатний день, коли легкими ногами ступив на межигірський путівець бородатий чолов’яга в ясному кожуху й у чоботах на рипах. У руці мав шкіряний кофр, а в очах – рясну жменю гострих тернин із цілого світу. Ніхто не впізнав у ньому хирявого недоростка Йонка-жидика. Хіба що старий облізлий заєць, що здуру вискочив із-за Зрячого Каменя й випулив перестрашені очі. Чоловік радо його привітав: «Агов, братку! Ти все ще живеш, як і я? Ну-ну, бережімо свою шкуру, яка не є».

Дома всі насторожено притихли перед незнайомим прийшлим. Лише мати рушила до нього на тремтячих ногах і відтягла праве вухо – там білів задавнений рубець від серпа, ще з дитинства. «Йванко… дитина моя солодка». Вуха Клаубер залишив йому свої. Йонко засипав тоді всіх дарунками. А за місяць одружився, узяв повненьке маломовне дівча. Ще в таборах собі вимріював дівчину товстеньку, тілисту, бо довкола всі були худобні. І щоб тиха була, щоб слухала вона, а не він. Він доста всього начувся. І вгадав вибором: жона за життя не мовила йому жодного кривого слова. Хоч і було за що. Пив він, пив чорно.

А коли не пив, ставав на короткий час розважливим, промітним чоловіком. Копійка сама йшла йому в руки, хоч він і не брав до них ніякого інструменту. Так заробляв – вигадкою, хитрістю, гендлем. Сказано – жидик. Коли тесть журив його, щоб брався якоїсь поважної роботи, той підсміювався: «Я не робив навіть там, де за це розстрілювали або тлумили в кам’яному мішку».

Про Йонка казали: куди не ступить, за ним золоті верби ростуть. Він перший привіз у гори бензопили, міняв їх на дерево. За дерево брав оцинкований гонт, яким верховинці крили хати. А їхній дах тесть не дав перекрити, так і залишилася хижа під драницями. «По блясі дощ б’є, як по тім’ю», – хмурився старий Микула-звіролов.

Йонко приймав від людей (де ще тоді були австрійці і шведи?!) ягоди, гриби й шкури. За ними приїздили зі степів машини, повні соняшнику. Потім баби стояли з мішками по базарах і вокзалах, продавали насіння в пакетиках із газет. Повсюдно стояли, аж до Москви.

Йонко підбив голову колгоспу завести звіроферму, шити рукавиці, плести кошики, мотати трансформатори, збирати транзистори, чавити вино з яблук. Людей на роботу звозили з десяти сіл. На їхнє обійстя приходили чужі люди в пальтах, радилися під деревами, хитали головами, махали руками, тупали ногами. А Йонко мовчки слухав і їв сливи. Кидав у траву кісточки й кілька слів для прибутніх. І вони відходили, притихлі й запалені примарною надією. Приходили румуни, грузини, цигани, євреї. Діти чули, як батько розмовляє з ними не по-нашому.

А «волги» і «бобики» бігали понад Рікою, як насолені. Десь невидимо крутилася загадкова громіздка й потужна машина, а іскри до її мотора висікалися тут, у затінні кудлатих лерх, під сивою смерековою стріхою… І от знагла голів колгоспу і сільради, а заодно й в’язку районних начальників, посадили. Прийшли й до Йонка, нервово щось випитували. А він щиро сміявся й знизував плечима. Зробили обшук, пересіяли зерно, перетрясли оборіг і пішли.

Грошей у хаті не було ніколи. Зате всі були вбрані й ситі, мали доглянуту худобу. Йонко ще в концтаборі навчився обходитися без грошей. Не гріли його гроші. Може, гріло щось інше. Якщо гріло. «Мені не треба дев’ятсот. Мені досить двічі по двісті і раз п’ятсот». Така була в нього приповідка.

Після арештів чужі перестали являтися. Вибирався у світ час од часу сам Йонко. І привозив крупи, цукор, макарони, олію, ящики горілки. Спочатку машиною, а відтак у руках і на плечах. Це був уже інший Йонко. Не той, що завжди сміявся. Він мав світлу голову, але потайну, темну душу. І нікого туди не впускав, наче оберігаючи рідних від мороку, який приніс із собою. «Може, він і шахрай, – розмірковував вуйко Тимко, – може, зрадник і великий грішник, але ми не маємо права судити його, бо в нього є якась своя правда, яку іншим важливо поважати, будуючи свою». Але домашні так і не збагнули її, бо Йонко не любив довгих просторікувань. Він навіть не довершував при розмові фраз. Може, йому не цікаво було розмовляти з ними, а може, утомливо…

Доки вистачало питва, він пив. Палив своє життя, як копійчану свічку. Пив, майже не заїдаючи. Замість закуски втягував у себе ситні, пахучі воздухи. І не міг тут надихатися після крематоріїв і шахт. В останні роки життя Йонко лишень пив, не переймаючись хазяйством. «Я в законі, – мимрив у хмільній тлумі. – Мені трудити западло». Коли його спаралізувало,