Мирослав Іванович Дочинець - Карби і скарби. Посвіт карпатського світу

ніздрі, пхав якусь лопатку в горло. І говорив розлучні, гладенькі слова не по-німецьки. Нарешті руба запитав: «Чуєш себе хворим?» – «Я здоровий», – з острахом відповів Йонко. Доктор сипло, по-когутячому розсміявся: «Усі пожильці цього пекла готові назватися хворими, аби хоч день-другий полежати в тиші на чистому простирадлі. Ти серед них один здоровий. Це добре, здорових лікувати ще цікавіше».

Йонко мовчав, пожираючи очима калач із маком. «Бери, бери, – підштовхнув доктор блюдце. – Та скажи: а потворним себе вважаєш?» – «Не знаю. Люди кажуть. Одні сміються, інші жаліють». Клаубер наблизив свої очі до його зовсім близько і, цокаючи кривими зубами, промовив: «Себе най пожаліють. Себе… Так Ісус казав».

Простягнув пучку до книша в Йонковій руці й відщипнув кусничок: «Я зробив стільки операцій, як маку в цьому тісті. Спочатку для свого професора, відтак – для кар’єри, для власного самолюбства, для багатих пацієнтів, нарешті – для рейху, для фюрера. Тепер я зроблю операцію для душі. І для тебе. Чи може бідолашний Клаубер дозволити собі якісь невинні забаганки?» – запитав він суворо. – «Може», – потвердив Йонко, смокчучи булку. Ковтати її просто так він собі не міг дозволити. Це задоволення треба було розтягнути хоча б до ранку. А там – хай хоч ріжуть.

Доктор теж кинув до рота крихту. «Як тебе звати? Звідки ти родом і ходом?» – «Іван. Русин із карпатських лісів». – «А-а-а, там зайців багато. Добре, карпатський зайцю, стрибай у дезінфекційну, там тобі дадуть усе, що треба, а потім нагодують… Але як це тобі вдається їсти без губів і не впустити й кришки?!»

Йонко думав, що той доктор розумніший. Упустити крихту… Треба ж таке ляпнути! Попри все, цей чоловік Йонкові подобався. І не лише тому, що виділив його, дав йому хліб і приязно з ним розмовляв. Головно за те, що не погидував узяти з його рук їжу. Це Йонка направду вразило. А може, він просто п’яний? На столі стояла напівпорожня пляшка коньяку.

Так Йонко став матеріалом великого різника, хірурга, підзвітного самому Гімлеру. Добрий тиждень він їв і спав, їв і спав. І ні про що не думав, готовий до всього. Бо знав, що свиней ситно годують перед м’ясницями. Їв і спав… А потім лише спав. Бо їсти не міг. Рот був замотаний і горів жаром. Привели його до доктора, і той дав йому соломину, щоб смоктав какао з горнятка. Йонко виссав одним духом і скосив очі на почату пляшку шнапсу. «Яволь, – кивнув ствердно різник. – Ми заслужили випивку. Добре попрацювали», – і націдив йому повне горня. Дивно, але пекучий трунок гасив гарячку рота. А згодом – і душі.

Розпеленали бинти, і на Йонка з дзеркала глянула рийка сома – червона, губата, з одвислими вусами ниток. Знайомі були тільки очі й підборіддя з ямкою. Усе інше – чуже, притулене й пришите, як латка до старої торби. Шви гнили, кровили сукровицею. Клаубер давав забарвлений чимось спирт, аби промивати, і втішно прицмокував: «Чистий Давид… Як у Мікеланджело… Недарма я так довго шукав натуру».

Йонко тихцем спирт випивав, а рани заживали самі по собі. «Що він зі мною зробив?» – запитав якось санітара. «З тобою нічого. А з того молодого єврея злупив, як лико, півобличчя і пришив тобі. Тепер маєш чим шамкати. Було б що». – «А де той бідака?» – «Де? Здимів через комин». – «За що?» – «За те, що “морда жидівська”. Та ще й без морди…» – зареготав санітар.

Йонка тоді замлоїло, уперше за табірне буття. Губи йому довго не піддавалися. Учився чужим ротом розмовляти, сміятися, їсти. І пити. Це давалося найлегше. А спирту було вдосталь. Ним мили руки, інструменти, операційні столи. Йонко вже помалу прислуговував Клауберу. Коли випивав, снилося, що той, чиє лице він носив, шепоче йому щось сумне – його ж губами. Чужою мовою шепотів… Йонко силився зрозуміти, що він хоче йому сказати. І не розумів.

Рубці затягувалися, шкіра розгладжувалася, оживала. Його твар набула нової, виразної подоби. «Красунчик», – називала його медсестра фрау Труді. Персонал добре ставився до нього, бо Йонко був «роботою доктора Клаубера». Він подумав, що, мабуть, і Шпрінца вже не смішкувала б із нього. Тим більше що відтепер і він мав дещицю іудейської крові.

Кошмарні сновидіння скоро минулися. Та явність була страшнішою, ніж сни. Доктор Клаубер «вирівнював людську природу», виправляв її помилки. Карликам подовжував гомілки, довготелесих укорочував, вирівнював кривих, згладжував горби, безногим і безруким пришивав кінцівки. Таких було мало, тому спочатку людям відтинали здорові, а тоді пришивали наново. За що тільки не брався цей невгамовний різник! В окремих штубах лежали діди, яких відмолоджували. Натомість дітей зістарювали – за місяць-другий їх рум’яні личка мінялися на зморщені яблука.

І був цілий блок молодих жінок, яких запліднювали так, щоб вони народжували двійнят, причому хлопчиків. Рейху потрібні були солдати. А санітарів, що доглядали жінок, стерилізували. Але ті цим не переймалися, бо тут стерпно годували й не били. Йонко не раз заглядав у шпару, коли Клаубер оперував. Обличчя його було як мармурове, а очі горіли. На скельцях окулярів схрещувалися відбиті ножі й спиці. Доктор морщив чоло й ворушив губами, наче відчитував безмовну молитву. Це було схоже на якесь таємниче ворожіння на крові. Власне, це й було певне чаклунство, яке важко було збагнути.

«Я поправляю недоробки Бога», – гоготав він напідпитку.

«А Бог за це не карає?» – насмілився спитати Йонко.

«За що? За те, що я виконую роботу краще за нього? Він може покарати хіба що із заздрощів. Але чим – пеклом? Таж ми з тобою давно в пеклі. Ти вимушено, а я створив собі пекло для власного користування».

І ось одного дня Клаубер покликав Йонка й поклав перед ним нову смугасту блузу з номером, а при ній мішечок. «Одягай, це лояльний номер. Скажеш, що відбився від матері, коли вас провадили на роботу в Німеччину… А тут маєш пігулки. Заживай їх не більше однієї на день. Це підкріпить тебе в голоді. Не хочу, щоб моя робота пропала марно. Живи, Йване! Скоро табір згорнуть і тих, що зможуть іти, поженуть на нове місце. – Видобув із шафи пляшку горілки: – А це – кращі ліки для душі. Я поправив твою плоть, але душу… вибач – тут я з Господом не сперечаюся… Живи з такою душею, яку збережеш після всього…»

Пігулки були чорненькі, схожі на козячі бобальки. Вони справді врятували Йонка. Глупої ночі, під заграви й гуки зі сходу, їх погнали в сніги. Ішли ночами, щоб їх не викрили англійські літуни. Слабші тиснулися в середину колони. У руслі живої ріки легше волочитися. І тепліше. Та все одно тут-там на снігу залишалися сірі грудки тіл. Живі кидалися на них шуліками, здираючи шмаття. Конвой стріляв уже в голі мощі. Виснажені люди ледве йшли, але й так тягли на собі всяку мізерію, хапаючи ще й чуже. Йонко й раніше бачив, що обтяженість зайвиною вбиває скоріше, ніж нестача. Сам ішов у полегші, залишивши в Аушвіці себе колишнього разом зі старою личиною.

На день їх заганяли в тісні хліви. Там вони спали навстоячки в липкій холодній задусі. Не пускали ні до вітру, ні до снігу, щоб могли зачерпнути жменю замість води. Ловили ротами крижану порошу, що сіялася крізь діряву стріху. Цементні копальні Ебензеє вони почули раніше, ніж побачили, – на зубах заскрипів кам’яний пил. Згодом цей пил сідав їм на голови й на вії, в’їдався в шкіру, а на легенях за ніч утворював кірку, яку ранком розбивали, гупаючи кулаками в ребра. Юшка теж була з цементною осугою замість жиру. А сіре хлібеня з висівок, куколю, тирси й камінців ділили на дев’ять частин. І сніг був сірий, і на ньому вовтузилися сірі воші з кайлами і лопатами. Знесилених тут не спалювали й не душили газом, просто скидали в забій. Уночі їх терзали