Джордж Орвелл - 1984

Розділ З

— Ми сюди ще прийдемо, — сказала Джулія. — Як правило, однією криївкою можна користуватися двічі. Але не раніше як через місяць або два.

Щойно вона прокинулася, її поведінка змінилася. Вона стала жвавою й діловитою, швидко вдяглася, підперезалася червоним паском і стала планувати повернення додому. Природно, що саме вона взялася за це. Безперечно, у неї була та практична винахідливість, якої бракувало Вінстонові, і, схоже, вона досконало знала околиці Лондона, вивчивши їх під час багатьох колективних екскурсій. Маршрут, який вона йому підготувала, цілком відрізнявся від того, яким він сюди дістався, і доправляв його на іншу залізничну станцію. «Ніколи не повертайся додому тією самою дорогою, якою прийшов», — сказала вона, ніби виголошуючи важливий загальний принцип. Вона першою вирушить у дорогу, а Вінстонові доведеться зачекати з півгодини, перш ніж податися за нею.

Вона назвала місце, де через чотири дні вони могли зустрітися після роботи. Це була вулиця в одному з бідняцьких кварталів, неподалік базару, де завжди людно і гамірно. Вона блукатиме там біля прилавків, вдаючи, ніби шукає шнурки для черевиків або нитки для шиття. Якщо вона вирішить, що небезпеки немає, то, коли він підійде, висякає носа, якщо ж ні, то він муситиме її байдуже проминути. Та якщо їм пощастить, то там, у гущі натовпу, можна буде хвилин п’ятнадцять безпечно поговорити і домовитися про наступну зустріч.

— А зараз мені час іти, — сказала вона, коли він запам’ятав усі її інструкції. — Я повинна повернутися на дев’ятнадцяту тридцять. Мені треба дві години попрацювати у Молодіжній Антисексуальній Лізі — порозносити листівки чи щось таке. Ну хіба не паскудство? Розчеши, будь ласка, мені волосся. У ньому нема травинок або листя? Ти певен? Тоді до побачення, мій коханий, до побачення!

Вона кинулася йому в обійми, майже несамовито поцілувала його, а за мить уже ковзнула між деревцями й безшумно зникла в лісі. Він так і не дізнався ані її прізвища, ані адреси. Проте це не мало значення, бо годі було собі уявити, що вони коли-небудь зустрінуться десь у приміщенні або обміняються листами.

Але сталося так, що вони ніколи не повернулися на галявину в лісі. У травні їм випала лише одна нагода покохатися. Це сталося ще в одній відомій Джулії криївці, у дзвіниці зруйнованої церкви в майже безлюдній місцевості, де тридцять років тому впала атомна бомба. То був дуже надійний сховок, якщо туди вже вдалося дістатися, але дорога до нього було вкрай небезпечною. Решту часу вони могли зустрічатися лише на вулицях, щовечора в іншому місці, й ніколи не довше ніж на півгодини. Здебільшого на вулиці можна було трохи поговорити у доволі своєрідний спосіб. Вони йшли по переповнених людьми хідниках, не перебуваючи поруч і зовсім не дивлячись одне на одного, і провадили химерну уривчасту розмову, яка ковзала, наче промені маяка, і раптово уривалася при наближенні партійного комбінезона чи появі телеекрана, а потім за кілька хвилин знову продовжувалася просто посеред речення. Коли вони розлучалися в умовленому місці, розмова знову вривалася, а потім наступного дня провадилася без жодного вступу. Здавалося, Джулії було не звикати до такого спілкування, яке вона називала «відтермінована розмова». Вона також надзвичайно вправно розмовляла, не ворушачи губами. Лише один раз за увесь місяць вечірніх зустрічей вони змогли обмінятися поцілунком. Вони мовчки йшли бічним провулком (Джулія ніколи не розмовляла, коли вони звертали з головних вулиць), коли раптом пролунало оглушливе ревисько, застугоніла земля, повітря почорніло, і вкритий саднами та нажаханий Вінстон опинився долі. Мабуть, десь зовсім близько впала ракета. Несподівано за кілька сантиметрів від себе він побачив обличчя Джулії — смертельно бліде, біле як крейда. Навіть губи в неї були білі. Вона мертва! Він пригорнув її до себе і збагнув, що цілує живе, тепле обличчя. Але на губах був якийсь білий пил. Їхні обличчя були густо припорошені тиньком.

Бували вечори, коли вони приходили на місце зустрічі, але якраз з-за рогу вулиці вигулькував патруль, або угорі кружляв гелікоптер, і тоді їм доводилося мовчки розходитися. Та навіть попри небезпеки, у них іноді випадало викраяти час для зустрічі. Робочий тиждень Вінстона тривав шістдесят годин, у Джулії він був навіть довшим, а графік їхніх вихідних змінювався залежно від навантаження на роботі і не часто збігався. У будь-якому разі, Джулія рідко мала цілком вільний вечір. Дуже багато часу вона витрачала на відвідування лекцій та участь у демонстраціях, на поширення літератури між членами Молодіжної Антисексуальної Ліги, підготовку прапорів до Тижня Ненависті, збір усіляких добровільних внесків та інші подібні справи. Це допомагає добре замаскуватися, казала вона. Якщо ти дотримуєшся незначних правил, то можеш порушувати значні. Вона навіть умовила Вінстона присвятити один зі своїх вечорів праці у галузі озброєння, яку добровільно виконували самовіддані члени Партії. Тож один вечір на тиждень Вінстон протягом чотирьох годин пропадав із нудьги, скручуючи докупи невеличкі шматки металу, які, певно, були частинами бомбових запалів, у вистудженій протягами погано освітленій майстерні, де грюкіт молотків монотонно переплітався із музикою, що лунала з телеекранів.

Коли вони зустрілися у церковній дзвіниці, провали у їхній фрагментарній розмові вже були заповнені. То був яскравий сонячний полудень. Повітря у маленькому квадратному приміщенні над дзвонами було гаряче і застояне, а ще нестерпно смерділо голуб’ячим послідом. Вони сиділи, годинами розмовляючи на запилюженій, засміченій хворостинками підлозі, і вряди-годи він або вона підходили до вузьких бійниць переконатися, чи ніхто, бува, не наближається.

Джулії було двадцять шість років. Вона жила в гуртожитку з тридцятьма іншими дівчатами («Завжди жіночий сморід! Як я ненавиджу жінок!» — зауважувала вона), а працювала Джулія, як він уже здогадався, з машинами, які писали романи у Департаменті Художньої Літератури. Вона любила свою роботу, яка переважно полягала у вмиканні й обслуговуванні потужного, але підступного електричного мотора. Вона не була надто кмітливою, але мала золоті руки і вміла вправлятися з механізмами. Вона могла описати увесь процес створення роману — від генеральної директиви, яку випускав Комітет Планування, до останніх правок, які робила Команда Переписувачів. Але вона зовсім не цікавилася кінцевим продуктом. «Мені не подобається читати, — казала вона. — Книжки — це лише товар, який виробляють, так само як джем або шнурки для черевиків».

Вона нічого не пам’ятала про те, що діялося на початку шістдесятих років, і єдиною знайомою їй людиною, яка часто розповідала про дореволюційні часи, був дід, який зник, коли їй було вісім років. У школі вона була капітаном хокейної команди й