Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

До самого світанку Алекс не відривався від паперів—його рука невтомно виводила рядки, а свічка, що догорала, відкидала химерні тіні на стіл. Він ретельно зважував кожне слово, адже від цього залежало моє життя.
Серед численних листів один був особливий. Лист до Деяна. Йому єдиному Алекс відкрив правду про трагедію, що сталася. Але навіть йому він не наважився розкрити свій справжній задум. Ніхто не повинен знати.
Для всіх я повинна була зникнути.
І він, Алекс, особисто дбав про те, щоб мою тінь більше ніколи не змогли вистежити ті, хто бажав мені зла.
Раннім світанком, коли світ тільки-но прокидався від темряви ночі, наша карета вирушила в дорогу. Усередині панувала тиша, сповнена напруги та невимовних думок. Я лежала, загорнута в ковдру, ледве тримаючись за ниточку життя. Поруч сидів Алекс, його погляд був важкий, мов камінь, а руки стискалися в кулаки при кожному різкому русі карети.
Окрім нас, у подорож вирушили лікар, його помічник та двоє конюхів. Але маршрут, про який було оголошено для сторонніх, був зовсім іншим. Ми їхали не в столицю, як усі мали б думати. Наш шлях вів туди, де могла б народитися нова історія—до вже знайомого мені місця, монастиря, що височів серед пагорбів, відгороджений від світу кам’яними стінами й молитвами.
Там усе було владнано заздалегідь. Втомлений, але незламний, Алекс домовився про моє таємне перебування. Жодна жива душа не повинна була дізнатися, що я все ще існую. Лікар, зі своїм звично холодним виразом, вніс у реєстр запис, що поставив крапку в житті Мегді. Офіційно вона більше не існувала.
Алекс довго сидів за письмовим столом, пишучи листи. Кожен рядок був пронизаний болем, кожне слово било молотом по його серцю. Він повідомляв світові страшну новину — Мегді Нортфолк більше немає. Вона померла.
Та того дня в монастирських стінах народилася інша. Не юна спадкоємиця аристократичного роду, а доросла жінка, загартована втратою, народжена з попелу колишнього життя — Мелані Скотт, шотландка за походженням, чужинка в цьому світі.
І ніхто не повинен був дізнатися правди.
— Меланія, повертайтеся. Слухайте мій голос, дихайте повільно… глибокий вдих, повільний видих… — голос терапевта лунав спокійно, впевнено, ніби прокладаючи мені дорогу назад, крізь час і простір.
Я  поверталась у реальність. Свідомість ще ніби балансувала між двома світами, але я вже відчувала себе тут, у кімнаті.
— Що ви бачите? — лагідно запитала терапевт.
Я спробувала знову відчути те, що ще хвилину тому було таким реальним.
— Мегді… — мій голос був тихим, майже шепіт. — Вона лежить. Довгий час без свідомості. Час минув, рани загоїлися, але слід залишився… Я бачу шрам… на грудях…
Я машинально торкнулася цього місця на власному тілі.
— До речі… — я затримала подих, слова ніби не хотіли виходити. — У мене… на цьому місці тату.
І раптом усвідомлення пронеслося блискавкою.
— Якщо придивитися до малюнка, там є невеликий отвір… точно за розміром схожий на слід від кулі…
Моя свідомість похитнулася, зв’язки між минулим і теперішнім перепліталися все сильніше.
— Що вона відчуває? — голос терапевта був спокійним, але водночас наповненим глибокою зацікавленістю.
Я намагалася вловити бодай натяк на емоції, що жили в тілі Мегді, але все здавалося застиглим, ніби прихованим за щільною завісою.
— Не знаю… — прошепотіла я. — Дивлячись на неї збоку, не можна сказати напевно. Вона просто лежить… ніби спить.
Моя свідомість балансувала між двома світами, ніби я стояла на межі — тут, у кімнаті з терапевтом, і там, у далекому минулому, у тілі дівчини, яка колись була мною.
— Тоді повертаємося до неї, — м’яко, але впевнено промовила терапевт.
Її голос, немов нитка Аріадни, вів мене назад. І я ніби знову занурилася у той забутий сон, де Мегді лежала нерухомо, її груди ледь підіймалися в повільному, непевному диханні.
Тиша навколо неї була густою, майже відчутною. Чи справді вона просто спала? Чи, можливо, її душа ще не вирішила, чи варто повертатися?
Я знову опинилася в темряві. Кімната була холодною, наповненою дивним відчуттям застиглого часу. Мене огортали невидимі павутинки сну, що тримали в глибинах забуття. Я не відчувала ані тіла, ані простору довкола.
Час розчинився, втратив форму. Чи то були дні, чи тижні — я не знала. Я просто лежала, відчуваючи власне тіло десь на далекому, майже нереальному рівні.
Десь у глибині цього забуття зародився звук. Спершу тонкий, схожий на дзижчання набридливої мухи, що не давала спокою. Я не звертала уваги, дозволяючи йому бути просто ще однією ілюзією мого розмитого стану.
Але з кожним днем звук ставав чіткішим. Він виточувався, набуваючи знайомих обрисів, перетворюючись на щось виразніше.
Це була мова.
Я ловила її на краю свідомості, немов хтось нашіптував слова крізь товщу води. Спершу я лише слухала — бездумно, розсіяно, ніби цей голос належав іншій реальності. Але він звучав знову і знову, поки не став частиною мого власного дихання.
Я усвідомила, що це молитва.
Рівномірні, плавні фрази спадали на мене, як заспокійливі хвилі. Я не пам’ятала, відколи почала повторювати їх. Спочатку подумки, ледве вловимим відлунням у голові, потім — ледь чутним шепотом.
І ось, слідуючи за цим голосом, я зненацька помітила помилку.
Нечітке слово. Невірний порядок фрази.
Спочатку я не надала цьому значення. Але наступного разу неточність з’явилася знову. І ще раз.
Це вибило мене з ритму, змусило зосередитися.
Зусиллям волі я прорвала туманну завісу між собою і реальністю. Напружила всі сили, щоб вирватися з липких павутин забуття. І, набравши в груди трохи повітря, прохрипіла:
— Ви вже третій день помиляєтеся в одному й тому ж місці… Куди летять ваші думки?
Голос був слабким, сухим, майже чужим. Але він став першим справжнім звуком, який я почула від себе за незліченну кількість часу.
Я повільно перевела погляд у темряву кімнати.
Там, у куточку, наче злитий із тінями, сидів тонкий силует. Я вдивилася уважніше — це була молода монахиня, зовсім юна.  Її обличчя приховували сутінки, але я відчула, як вона здригнулася.
Настала мертва тиша.
А потім вона, різко похитнувшись, зірвалася на ноги. Її руки стиснулися на складках монашого вбрання, ніби вона хотіла вчепитися у власну реальність.
Щось у її поставі, в тому, як вона дивилася на мене — із жахом, благоговінням, чи, може, радістю? — змусило мене зрозуміти: вона не очікувала, що я заговорю.
А потім вона розвернулася і кинулася до дверей.
Її кроки розчинилися в тиші коридорів.
А я залишилася лежати, відчуваючи, як темрява навколо починає змінюватися. Вона більше не була пусткою. Вона відступала.
До кімнати, наповненої сутінками, зайшло троє людей. Попереду — Алекс, його силует я впізнала одразу, хоч як би важко не було зосередитися. За ним несміливо ступала монахиня, її риси розпливалися в півтемряві, а трохи осторонь стояв високий чоловік із проникливим поглядом. Лише один погляд на нього — і я зрозуміла, що переді мною лікар.
— Мегді, — голос його був низький, впевнений, наповнений спокоєм, — я лікар Томас Гардон. Як ви почуваєтеся?