Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

Час перетворився на тягучу, нестерпну муку. Кожна хвилина здавалася нескінченною, кожен віддалений звук з-за дверей змушував Алекса стискати кулаки ще сильніше. Він ходив подвір'ям, метаючись, ніби звір, замкнений у клітці, не в силах ні сісти, ні знайти бодай крихту спокою.
А потім двері нарешті відчинилися.
Лікар стояв на порозі, схожий на примару — обличчя біле, мов мармур, під очима залягли темні тіні, плечі трохи зсутулені від утоми. Але його погляд… у ньому не було виснаження, лише жорстка, безапеляційна рішучість.
— Ви їй хто? — його голос хрипів, здавалося, кожне слово було вимовлене через силу.
— Я… брат, — Алекс майже не впізнав власного голосу, такий він був приглушений і напружений. — Що з нею? Вона… жива?
Лікар мовчав. Миттєвість перетворилася на вічність.
— Так, поки що жива. Але ця ніч буде вирішальною.
Алекс різко видихнув, наче лише зараз згадав, що потрібно дихати. Його руки тремтіли, хоча він не дозволяв собі слабкості.
Але всередині, в самому серці, сиділа єдина, безжальна, немилосердна думка, що вгризлася в його мозок, мов отруйне лезо: а якщо… якщо він уже втратив її?
— Лікарю, сере Томасу, я прошу вас і вашого помічника зберегти в таємниці і її перебування тут, і подальшу долю, — його голос був спокійний, але в ньому відчувалася крижана рішучість.
Лікар уважно подивився на нього, його погляд пронизував, ніби намагаючись прочитати Алексові думки. Проте він не став запитувати нічого зайвого — лише мовчки кивнув.
Алекс відпустив конюхів, суворо наказавши їм не розголошувати нічого з того, що сталося, і, втомлений до краю, вирушив до крихітної кімнатки, яку йому відвели. Щойно його спина торкнулася вузького ложа, як виснаження накрило, мов чорний оксамит, і він провалився у важкий, уривчастий сон.
Коли він прокинувся, сонце вже схилилося до горизонту, кидаючи довгі тіні крізь віконце. Алекс швидко підвівся і одразу ж попрямував до лікаря.
— Є новини, лікарю? — його голос звучав схвильовано, очі, майже по дитячому, були сповнені надії.
Лікар втомлено зітхнув, потер скроні й на мить заплющив очі.
— Ще рано про щось говорити, — нарешті промовив він, голос був тихим, але впевненим. — Потрібно ще зачекати.
Алекс ледь стримав розчароване зітхання.
— Вам, мабуть, варто владнати якісь справи? — лікар звів на нього погляд.
Але він похитав головою.
— Зараз мені нічого не важливе, окрім неї.
Сер Томас не заперечував. Він кивнув, ніби розуміючи, і дозволив йому залишитися. Алекс повернувся до мого ложа, обережно сів поряд, намагаючись не видавати жодного звуку.
Він просто сидів і чекав.
Ніч видалася важкою, кожна хвилина тягнулася, мов розжарене залізо, що повільно охолоджується. Алекс не зімкнув очей, не відходячи від мого ложа, ловлячи кожен мій подих, прислухаючись до найменшого поруху.
Та коли перші скупі промені світанку пробралися крізь вікно, лікар нарешті повідомив звістку, яка дозволила вперше за багато годин полегшено видихнути:
— Вона житиме.
Алекс заплющив очі, ніби в молитві.
— Проте шлях до одужання буде довгим і складним, — лікар глянув на нього поверх тонких окулярів, що звисали на кінчику носа. — Куля пройшла наскрізь, зачепивши м’язові тканини та, на щастя, не пошкодивши життєво важливих органів. Але крововтрата була значною, виснаження організму колосальне. Тіло ще не до кінця вийшло зі стану лихоманки, а пульс залишається слабким. Їй потрібен повний спокій, чисте повітря і щонайменше кілька тижнів ретельного догляду.
Алекс мовчки кивнув, важко ковтнувши. Він зібрався з думками й перейшов до того, що здавалося йому не менш важливим.
— Лікарю, я не можу розкрити вам усіх деталей, але можу заприсягтися, що дію в її інтересах. Тому мушу звернутися до вас із важким проханням, — Алекс витримав паузу, дивлячись лікареві просто у вічі. — За деякий час вам доведеться підтвердити офіційно, що Мегді… померла.
Лікар насторожено зсунув брови, його пальці ледь помітно постукали по столу.
— Ви розумієте, що просите мене не просто збрехати, а створити небезпечну ілюзію?
— Розумію, — Алекс зітхнув. — Але це єдиний спосіб врятувати їй життя.
Лікар задумався.
— Коли ви плануєте її перевезти?
— Якнайшвидше, — відповів Алекс.
Лікар потер підборіддя, обмірковуючи.
— Найближчий час, коли я дозволю транспортування, — це завтра на світанку. Але лише за тієї умови, що я поїду з вами. В дорозі може трапитися все що завгодно: її стан і досі нестабільний, і будь-який рух може спричинити нову кровотечу.
Алекс відчув полегшення.
— Це добре. Насправді, це навіть краще, бо моя наступна пропозиція якраз була про те, щоб ви супроводжували нас.
Лікар стомлено кивнув.
— Гаразд. Але запам’ятайте: жодних різких рухів, ніякого потрясіння. Я накладу нові пов’язки перед поїздкою, дам заспокійливе, але якщо в неї знову підніметься температура чи почнеться слабкість — нам доведеться зупинитися.
— Ми зробимо все, що потрібно, — запевнив Алекс.
Він підвівся, провів рукою по обличчю, ніби намагаючись скинути втому.
— Якщо ви не заперечуєте, я відкланяюся. У мене ще безліч справ перед від’їздом.
Лікар лише коротко кивнув.
Алекс ще раз глянув на моє бліде обличчя, перш ніж вийти. В душі у нього зріло одне рішення: він зробить усе, що потрібно, щоб я жила. Навіть якщо для цього доведеться поховати моє ім’я.
Він повернувся до маєтку виснажений до краю, але дозволити собі навіть короткий перепочинок було неможливо. Втома тиснула на плечі, роблячи його постать сутулою, а обличчя здавалося змарнілим, ніби за одну добу він постарів на десяток років.
Магда, побачивши його, сполотніла, губи її затремтіли, а руки несвідомо схопилися за фартух. В її очах блищав непідробний жах.
— Що вони зробили з нашою квіточкою?! — вирвалося з її грудей тремтячим голосом, що швидко перейшов у голосіння. — Вона жива?! Скажи мені, Господа ради, вона жива?!
Алекс важко перевів подих, не маючи сил і бажання згладжувати гірку правду.
— Вона у важкому стані, — сказав він глухо. — Якщо не відвезти її до столиці, вона помре. Але навіть дорога для неї може стати останньою.
Магда судомно схопилася за груди, ніби намагаючись втримати серце, що шалено калатало від розпачу.
— Ой, горенько моє! Це ж все той диявол?! — її голос затремтів, очі спалахнули люттю. — Це він погубив її?! А щоб йому… Ой, Божечки мої, а щоб же йому таке… щоб йому жаби в колиску квакали! А щоб йому вітер дороги сплутав! А щоб…
Вона раптом урвалася, зітхнула, приклавши тремтячі руки до обличчя.
— Алексе, та викличи ж ти його на дуель! — різко кинула вона, але, вловивши важкий погляд брата, одразу ж схаменулася. — Ой, ні, що я таке стара верзу?! Боронь Боже, ще й тебе зведе в могилу. Дитятко моє рятувати треба! А йому… йому хай небо суддею буде, бодай йому…
Алекс стиснув пальці, відчуваючи, як злість і відчай сплітаються в тугий вузол у грудях.
— Няню, збери речі для Мегді, — його голос став твердим, уривчастим. — Найзручніші сукні, сорочки, простирадла, усе, що може знадобитися в дорозі. Ми вирушаємо зі світанком.
— Ой, зіронько моя… — прошепотіла Магда, витираючи сльози тильною стороною долоні. — Все зроблю, все зберу. Ой, щоб тільки Господь нашу дівчинку захистив…
Алекс лише кивнув і, більше не гаючи ні хвилини, попрямував до конюшень. Там він наказав конюхам готувати найкращих і найвитриваліших коней, бо шлях до столиці буде нелегким. Потім замкнувся у своєму кабінеті, розписуючи інструкції щодо управління маєтком у його відсутність.