Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

— Завтра, — сказала вона. — Я зустрінуся з ним завтра.

— Мудре рішення, — Олексій посміхнувся. — До речі, ти не дуже здивувалася, коли ця дівчина, Наталія, згадала про стеження?

— Антоніо вже повідомив мені про детектива, — пояснила Єва.

— Не про це, — похитав головою Олексій. — Про саму ідею стеження. Про те, що хтось може підозрювати тебе. Тебе це не злякало.

— Ні, — погодилася Єва. — Не злякало.

— І знаєш чому? — Олексій нахилився ближче, його голос став тихішим. — Тому що частина тебе... частина тебе хоче, щоб тебе спіймали. Щоб хтось побачив твою справжню сутність. Побачив і зрозумів.

Єва завмерла. Вона ніколи не думала про це так. Але тепер, коли він сказав... Можливо, він мав рацію. Можливо, частина її справді прагнула, щоб хтось побачив її справжню сутність. Щоб хтось інший заглянув у ту темряву, яка тепер жила всередині неї.

— Яка моя справжня сутність? — запитала вона тихо.

Олексій посміхнувся, і ця посмішка була одночасно захоплюючою і жахливою.

— Ти стаєш тим, ким завжди мала бути, Єво, — прошепотів він. — Хижачкою, а не жертвою. Тією, хто бере, а не просить. Тією, хто наказує, а не підкоряється.

Він відступив на крок.

— І це... прекрасно. Твоя душа розквітає найдивовижнішим чином.

З цими словами він розчинився в повітрі, залишивши Єву з новими думками і новими планами.

Вона сіла на диван, відчуваючи дивне збудження. Думка про зустріч з детективом не лякала її. Навпаки, вона відчувала азарт. Як гравець у небезпечну гру, де ставки найвищі.

Рука Єви знову ковзнула до кишені, торкаючись перламутрового ножа. Тепер вона знала, що зможе використати його, якщо виникне необхідність. І ця думка приносила не жах, а дивне, збочене задоволення.