Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

— Скажи мені, як, — наполягала Наталія. — Як ти змогла змінитися? Звідки в тебе ці гроші, ця сила?

Єва ковзнула рукою до кишені, торкаючись руків'я ножа. Вона могла б зараз одним рухом перерізати горло цій дівчині. Позбавитися потенційної загрози. Це було б просто, навіть... приємно.

Але щось зупинило її. Можливо, відчуття спорідненості. Можливо, цікавість. А може, думка про те, що вона могла б мати союзницю.

— Звідки ти знаєш, що я не вб'ю тебе просто зараз? — запитала Єва спокійно. — Щоб ти не розповіла нікому те, що знаєш?

Наталія не здригнулася, не відступила.

— Я залишила записку, — відповіла вона так само спокійно. — Про те, куди я йду і з ким зустрічаюся. І про свої підозри. Якщо зі мною щось станеться, люди знатимуть, де шукати.

Єва повільно посміхнулася. Розумно. Дуже розумно.

— Гаразд, — сказала вона нарешті. — Я розповім тобі. Але не все. І ти маєш присягнутися, що ніколи не використаєш це проти мене.

— Присягаюся, — без вагань відповіла Наталія.

Єва знову сіла в крісло, вказавши Наталії на диван.

— Все почалося з угоди, — сказала вона тихо. — Угоди з кимось... не зовсім людським.

І вона розповіла Наталії спрощену версію своєї історії. Про спробу самогубства, про появу Олексія, про укладання угоди. Про гроші і можливості, про помсту Максиму, Вікторії, вітчиму, професору Кравченку. Але вона не згадала про ціну — свою душу. І не розповіла про свою зростаючу залежність від чужого страждання.

Наталія слухала, широко розплющивши очі, час від часу киваючи, але не перебиваючи. Коли Єва закінчила, вона довго мовчала, обмірковуючи почуте.

— Я не впевнена, що вірю в... демонів, — нарешті сказала вона. — Але те, що ти змінилася, що отримала гроші і можливості — це факт. І те, що ти змогла покарати тих, хто заслуговував на це — теж.

— То що ти думаєш? — запитала Єва.

— Я думаю, що хочу, щоб ти допомогла мені, — просто відповіла Наталія. — Допомогла відплатити Лисенку. Я не прошу тебе вбивати його. Просто... показати мені, як зробити так, щоб він страждав. Щоб втратив усе.

Єва задумалася. Допомогти Наталії помститися викладачу було б цікаво. Можливо, навіть корисно — мати хоча б одну людину, яка знає правду і не засуджує. А може, навіть поділяє її погляди.

Але щось у словах Наталії змусило її насторожитися.

— Звідки я знаю, що ти не записуєш цю розмову? — запитала вона. — Що не збираєш докази проти мене?

Наталія без вагань дістала з кишені телефон і поклала його на стіл.

— Перевір сам, — сказала вона. — І обшукай мене, якщо хочеш. Я не маю прихованих пристроїв.

Єва взяла телефон, перевірила його — жодних записів чи активних програм. Потім уважно оглянула Наталію. Вона була одягнена у просту блузку і джинси — ніде не сховаєш диктофон.

— Гаразд, — сказала Єва, повертаючи телефон. — Я вірю тобі. І я допоможу тобі з цим... Лисенком.

Наталія посміхнулася, і в її усмішці було щось хиже, зовсім не схоже на колишню тиху студентку.

— Дякую, — сказала вона. — Я знала, що ти зрозумієш.

Вони проговорили ще кілька годин, обговорюючи деталі майбутньої помсти. Лисенко був одруженим, з двома дітьми-підлітками. Мав репутацію морального авторитета, часто виступав з лекціями про етику і мораль. Але при цьому систематично зловживав своїм становищем, використовуючи вразливих студенток. Наталія була не першою і, ймовірно, не останньою.

Плани ставали все детальнішими, все жорстокішими. Єва помітила, як очі Наталії блищать, коли вона говорить про страждання Лисенка, про його приниження, про руйнування його життя. І це збудження було знайомим — Єва бачила його у власному віддзеркаленні.

Коли Наталія пішла, було вже далеко за північ. Вони домовилися зустрітися наступного тижня, щоб почати реалізацію плану.

Єва зачинила двері і відчула, як щось змінюється в повітрі — знайоме відчуття появи Олексія. Він матеріалізувався на дивані, елегантний і спокійний, як завжди.

— Цікава дівчина, ця Наталія, — сказав він, наче продовжуючи розмову. — Така... спрагла.

— Ти був тут? — запитала Єва, хоча й знала відповідь.

— Звісно, — відповів він. — Я завжди спостерігаю. Особливо коли події стають такими... захоплюючими.

Він підвівся і підійшов до неї, його очі були темнішими, ніж зазвичай.

— Ти не збираєшся вбивати її, — це прозвучало не як запитання, а як твердження.

— Ні, — підтвердила Єва. — Поки що. Вона може бути корисною. І вона розуміє мене... певним чином.

— Зрозуміло, — кивнув Олексій. — Але є інша проблема, поки що не вирішена. Той детектив. Він підбирається все ближче.

— Що ти пропонуєш? — запитала Єва.

— Зустрітися з ним, — здивував її Олексій. — Дізнатися, що він знає. І потім... прийняти рішення.

Єва повільно кивнула. Так, це мало сенс. Вона не могла просто вбити приватного детектива — це б привернуло забагато уваги. Спочатку треба дізнатися, наскільки він небезпечний.