Світлана Литвиненко - Капкан кохання, Світлана Литвиненко

Розділ 18

  Леся сіла на переднє сидіння поруч із водійським, а Амір — позаду. Він витяг із теки, яку передав йому Борис, кілька документів і почав їх переглядати. Лесі, звісно, кортіло дізнатися, про що йдеться в тих паперах, але вона добре пам’ятала, що пообіцяла поводитися тихо. Та навряд чи Амір сказав би правду, навіть якби вона запитала. А, можливо, й сказав би, адже звідки йому знати, що саме вона хоче дізнатися насправді.

  Вони переїхали поле й звернули на лісову дорогу. У салоні панувала тиша: Амір був зайнятий, а Борис боявся сказати щось зайве. Тож Леся розглядала краєвиди навколо. Природа справді милувала око своєю красою та зеленою свіжістю. По обидва боки дороги височіли стрункі хвойні дерева, що тягнулися до неба, утворюючи завісу зі своїх зелених крон. А вдалині, на горизонті, виднілися вершини Карпатських гір. Леся опустила скло бокового вікна й висунула голову, вдихаючи аромат свіжого повітря.

- Яка краса навколо! — захоплено вигукнула дівчина. — А знаєте, я хочу побачити якомога більше диких тварин.

- Найбільше в цьому заповіднику розвелося вовків, — відповів Амір. — Чомусь новий господар зовсім не контролює баланс. Ці хижаки, напевне, вже переїли всіх, кого тільки могли, у цих лісах, а тепер масово нападають на ферми, знищують овець і завдають місцевим фермерам великих збитків.

- І тому ми їдемо, щоб зустрітися з новим господарем та з’ясувати чому він такий безвідповідальний?- здогадливо наважилася запитала Леся у чоловіків.

- Так. А також дати йому зрозуміти, якщо він не візьме під контроль хижаків, то бунту з боку фермерів йому не уникнути,- відповів Амір закривши теку та поклав поруч з собою на сидінні.- Боря, скажи…

- Звісно… Аміре, запитуй, — Борис сильніше стиснув кермо, з усіх сил намагаючись не показувати свого хвилювання. Але саме зараз Леся це помітила, і їй здалося це дивним.

- Чому заповідник продали колишні господарі? Тобі взагалі вдалося це з’ясувати? — Амір теж помітив, як напружено виглядав його помічник, і це йому зовсім не сподобалося. Тому він додав: — Варто реагувати спокійно.

- Звісно, — повторив Борис, не відриваючи погляду від дороги. — Колишній власник помер, а його спадкоємці не захотіли займатися цією справою, тож заповідник виставили на аукціон. Його купив колишній депутат, який не має жодного відношення до… природи. Розумієте… тобто розумієш? У цьому й плутанина — навіщо йому все це насправді потрібно. Можливо, хоче спробувати себе в новій сфері.

  Борис зробив коротку паузу, а потім додав:

- А ще мене здивувало, коли я дізнався, що цей Олександр Федорович розігнав колишніх працівників заповідника й найняв нових. Мабуть, таких, що не мають досвіду в управлінні природними ресурсами, бо їм можна платити менше. Тому й виникло таке безладдя. Зате будинок він тут звів такий, що… самі побачите.

- Складається враження, що він купив цей заповідник просто для того, щоб збудувати собі житло й жити серед природи, а на її збереження йому начхати, — холодно промовив Амір. — У нього немає наміру дбати про все, що його оточує, тож не дивно, що нічого не контролюється. Воно й не планується контролюватися — як є, так і є. Але це неправильно. Так не повинно бути. І так не буде. Я з цим розберуся.

  Амір говорив настільки впевнено, що Леся навіть замислилася: звідки в нього така рішучість?

- Ось і приїхали.

  Борис зупинив автомобіль перед великим дерев’яним будинком. Точніше, перед його будівництвом, яке ще не було завершене.

  Фасад уже виглядав вражаюче: двоповерхова споруда з масивними балками, різьбленими колонами та широкими вікнами. Проте всюди ще виднілися сліди незавершених робіт — подекуди бракувало обшивки, на другому поверсі стирчали будівельні ліси, а біля входу купою лежали дошки й мішки з цементом.

  Перед будинком уже була збудована простора тераса з дерев’яною підлогою. На ній стояли садовий стіл, крісла, лежаки, а між стовпами висів гамак. Подвір’я ще нагадувало справжній будмайданчик — посеред нього зяяла величезна яма під майбутній басейн, навколо валялися труби, бетонні блоки та будівельне сміття.

- А чому ми приїхали до нього додому, а не в контору? — тільки зараз поцікавився Амір.

- Олександр Федорович сказав телефоном, що якщо бажаєте з ним зустрітися, то маєте приїхати сюди, тобто до нього додому, — відповів Борис, який тим часом теж вибрався з машини.

- Напевне, контору вже закрив, — здогадався Амір.

- Ви тоді йдіть, а я пройдуся,- Леся пам’ятала як вона обіцяла нікому не заважати.

- Ні, ти підеш з нами. Від мене ні на крок,- Амір цими словами здивував Лесю,- тут небезпечно самому ходити.

- Але ж ти говорив…

- Я пам’ятаю, що я говорив,- перебив її Амір,- але тепер я думаю по-іншому. Ти й сама бачиш, тут куди не глянь одна небезпека. Цей заповідник не призначений віднині для прогулянок. Леся, я не хочу, щоб з тобою щось трапилося. Тому від мене не відходь.

- Гаразд,- погодилася здивувавшись його надмірній турботі про неї, але радіючи про себе що саме так все складається.

 Тепер у неї буде можливість ще більше дізнатися про проблеми, з якими зіткнулися фермери. Можливо, саме тут вона знайде те, що допоможе зашкодити її дідові, притиснути його і нарешті вибратися звідси, повернутися додому.

  Підійшовши до вхідних дверей, Амір хотів було постукати, але не встиг — двері різко відчинилися. На порозі стояв немолодий чоловік із бездоганно рівною поставою, одягнений в ідеально випрасуваний темний костюм. Його тонке обличчя не виражало жодних емоцій, а холодний, трохи зверхній погляд уважно ковзнув по гостях.

- Олександр Федорович чекає на вас уже давно. Неприпустимо змушувати господаря чекати, — промовив він сухо, із тінню докору в голосі, після чого відступив убік, ніби роблячи їм велику послугу, дозволяючи увійти.

  На мить у всіх трьох промайнула думка, що перед ними сам новий власник заповідника, настільки впевнено і зневажливо він поводився. Але ні Амір, ні Борис, а тим більше Леся, нічого йому не відповіли. Амір лише стиснув зуби — усе, що відбувалося, починало його дратувати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍