Сергій Вікторович Жадан - Ода до радості (збірник)

– Значить, були все-таки моменти, коли НАТО от-от могло розпочати війну? – не без єхидства запитав один із моїх колег. – Чи це просто «нічні тренування»?

– Це були періоди, коли СРСР кудись у черговий раз сунув свої війська чи ракети, – почули у відповідь. – У 1953-му і 1961-му роках під час берлінських криз, коли радянські танки йшли по вулицях Будапешта і Праги, під час Карибської кризи, коли «совєти» ввели війська до Афганістану, коли СРСР став першим розміщувати ракети з ядерними боєголовками в НДР і Чехословаччині…

На фотографії, зробленій, як мовиться, з пташиного польоту, видно частину натівського комплексу, але вона дає уявлення про весь його масштаб. А комплекс займає досить чималу територію, включає у себе багато будівель.

При під’їзді до штаб-квартири автобус зупинився, і Христина Мигицька видала всім невеличкі картки, які треба було пришпилити на піджак чи плаття. Написи англійською і французькою мовами засвідчували, що кожен із нас «візитер».

Тільки обидві ці мови є, за спільною угодою країн-членів, офіційними мовами НАТО.

Признаюся відверто, ніякого трепету чи ще там чогось, переступаючи натівський поріг, я не відчував. Була цікавість, деяке сум’яття у почуттях – невже це реальність? Прохід одним, другим коридором повз безліч дверей, мимо крамниць, кіосків, перукарні, кафе, де люди спокійно собі снідають, – і ми опиняємося у просторій залі для робочих зустрічей.

У газетному кіоску біля зали, серед видань американських, англійських, німецьких та інших побачили й російські – газету «Известия» і журнал «Огонёк». Заходилися шукати хоча б одненьке українське видання, але, на превеликий свій жаль, так і не знайшли. І від кіоскера почули: «Юкрейн? Ноу». Пояснив: преса надходить, по-перше, за спеціальними угодами, по-друге, відповідно до інтересу покупців.

Ми побували в залі, яка носить ім’я лорда Карінгтона, телестудії імені першого генсека НАТО і теж лорда, тільки Ісмея. Зала, де підписували програми «Партнерство заради миру», носить ім’я Манфреда Вернера, генсека, за якого починалося тісніше спілкування між Заходом і Сходом, закладалися основи подальшого співробітництва і партнерських стосунків.

Залам, студіям і т. д. присвоєні імена як тих натівських керівників, яких уже нема серед живих, так і тих, із різних країн, які лише відпрацювали своє в альянсі. Подумалося: хороша традиція. Лишився після людини зримий слід, і кожен, хто заходить до зали, зверне увагу, що такий-то тут теж трудився, або захоче дізнатися, що ж то був за чоловік.

Зафіксовано й те, що першою людиною з СРСР і взагалі зі Сходу, яка переступила поріг НАТО як офіційний діяч високого рангу, був президент Грузії Едуард Шеварднадзе. Він, тодішній міністр закордонних справ СРСР, 19 грудня 1989 року наніс перший візит до штаб-квартири альянсу з країни, яка не є членом НАТО. Під час поїздки до Європи Шеварднадзе з грузинською імпульсивністю висловив бажання побувати в НАТО. Йому відповіли: а чому б ні? Будь ласка. Як сказав натівський чиновник із відділу політології, «тоді в нас переконалися, що в світі щось справді міняється».

Вісім годин спілкування і дискусій

Як і першій групі українських журналістів, нам обіцяли, що «з вами, можливо, зустрінеться генеральний секретар пан Солана». На жаль, і в першому, і в другому випадку генсек-іспанець, колишній соціаліст і активний противник вступу своєї держави до альянсу, а потім не менш активний прихильник НАТО й офіційна перша особа, був зайнятий, очевидно, важливішими справами. Зате ми побачили й півтори години спілкувалися з прес-секретарем (чи як треба казати по-українськи – речником) Солани Ніколасом Вільямсом.

– Тепер нам зрозуміло, чому пан Солана під час виступів такий красномовний, – сказала Вільямсу наприкінці наша колега, бо ж відомо, що основним автором виступів генсека є саме Вільямс.

Справді, пан речник говорив багато й охоче. Його виступ, як і відповіді на запитання, рясно перемежовувалися цитатами, екскурсами в історію, цілими філософськими пасажами й навіть анекдотами. Так, відповідаючи на чергове ущипливе питання донеччан, суть якого зводилася до того, що НАТО підступно й тепер, мовляв, маскує свою справжню мету, а на ділі буде поглинати одну країну за іншою й «напичкивать ракетами и базами», пан Вільямс замість спростування розповів такий анекдот. На якомусь офіційному прийомі один чиновник, який полюбляв випити, підійшов до дами в чорному платті, котра йому сподобалася, і сказав: «Чи не виявите мені честь станцювати румбу?» На що та відповіла: «Я не можу цього зробити з трьох причин. По-перше, ви занадто п’яний. По-друге, тут не грають румбу. І, по-третє, я є єпископом із Боготи, а не жінкою, як ви вважаєте».

Отож, дали зрозуміти, що спілкування можливе лише на серйознішому рівні, без того бачення зашореними очима.

Пан Вільямс підтвердив, що генсек НАТО не має реальної влади, є чимось на зразок англійської королеви, зате має куди більший вплив на політиків, цією владою наділених, і на прийняття важливих політичних рішень. На запитання, чи не трапиться так, що НАТО перешкоджатиме Україні продавати зброю, розвивати новітні технології у воєнній галузі, бо ж наша держава стає конкурентом на ринку зброї, відповів, що це особиста справа України, кому і що продавати, а його організацію хвилює лише те, щоб ці технології та зброя не потрапили до рук терористів і тих лідерів, котрі здатні нести загрозу мирові й стабільності на планеті.

Різні працівники різних комітетів і відділів політичних структур НАТО – Північно-Атлантичної ради, Комітету планування оборони, Міжнародного секретаріату, комітетів з проблем довкілля, телекомунікаційних і інформаційних систем, журналу «НАТО ревю» – зустрічалися з нами. Мені запам’яталася зустріч із інтелігентним грецьким представником, керівником однієї з секцій названої ради Георгісом Кастирдакісом та одним із провідних натівських політологів італійцем Марком Карнавале, який відповідає за політичні зв’язки з Україною і вже побував у Харкові, Донецьку, Криму, хоче побувати в Одесі, про яку багато чув. На запитання, як він ставиться до того, що до Мадрида не приїде Єльцин, чи не буде це пасивом для цього самміту, відповів: «Спокійно ставлюся. Єльцин розрахував, що його приїзд до Мадрида був би для нього політичним пасивом».

Лишається побоювання НАТО, яке було в нас і двадцять, і тридцять років тому, коли сприймався лише навіяний образ осереддя паліїв війни, а реальності не помічалися. Та насправді не НАТО ж тягне Польщу, Чехію, Угорщину чи країни Балтії до себе, а ті насамперед поспішають туди, бо штучна боязнь НАТО, навіювана здавна, поступилася реальній тривозі непередбаченої російської політики перед бажанням відчути себе частинкою єдиної мирної Європи.

А ось відповідь нашого колеги, журналіста з Великої Британії Ричарда Балмфорта, котрий сім років пропрацював у Москві, а тепер є