Григорій Квітка-Основ'яненко - Маруся

i їх, i вмершу дочку їх на божiй службi поминаю, i, скiльки дасть бог вiку прожить, щодня буду їх поминати. Через їх молитви бог мене спас i вирвав з рук диявола: як вмерла Маруся, то я, грiшний, бiля неї заклявся самому собi смерть подiять, i як поховали Марусю, я тихенько вiд них, щоб мене не спинили, пiшов свiт за очима, узявши тiльки у жменю землi з Марусиного гроба, щоб хоч з одною землею, — що її покрива, укупi лежати. Як я iшов i куди iшов через цiлiсiнький день i нiч i вп'ять день, — я нiчого не тямлю. Схаменувся вже над рiчкою: стою на кручi, а якiїсь два ченця мене схрещують i святою водою обкроплюють та говорять менi премудрiї речi. Довго того було, поки я у розум, — каже Василь, — прийшов, а затим тi ченцi привели мене у Київ, у Печорський монастир. От мене тут прийняли i довго розважали, а далi, як прийшло вiд общества моє увольненiє, то й постригли у ченцi, а за голос i дияконом настановили. Кланяйся, — каже, — моїм родителям: от їм i проскура свята, i нехай до мене прибудуть, коли ще проживу на свiтi, бо тiльки моєї i думки, тiльки й помишленiя, щоб швидше бути укупi з Марусею".

Узяв Наум проскуру, поцiлував та й задумавсь, а далi й каже до Василя, неначе вiн тутечка перед ним стоїть: "Адже ти вже тепер отець Венедихт... ти служиш службу божу... чого ж ти спотикаєшся? Ей, молись, щиро молись! Пам'ятуй, що у отченашi читаєш: да будеть воля твоя, iзбави нас од лукавого!.."

На тiм же мiсцi i у той же час обiщався Наум iз старою у Київ їхати. Бог їх туди й принiс. Пiшли по монастирям, зараз у Печорському спиталися про диякона з таких i таких мiсць, про отця Венедихта. От їм чернець i каже:

— I вже пом'янiте його за впокой! Вiн i прийшов немощний, та таки себе не поберiгав: не слухав нiкого, ськав усякої болiстi i заморив себе зовсiм. Далi чах-чах та от недiль зо двi як i помер. Та ще таки вiд суєти не збавивсь: вмираючи, просив якомога, щоб йому у труну положили якоїсь землi, що у нього у платку була зав'язана, а платок шовковий, красний, хороший платок, просив положити йому пiд голови. Та як закон запреща монаховi такi примхи, то його не послухали.

Тяжко здохнув Наум, далi доськався його гроба, i, пришедши з Настею, найняли тут по нiм панахиду i у граматку свою записали.

Довго, довго стояв Наум над гробом його... Далi здихнув, перехрестився i каже:

— Дай, господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю!