Григорій Квітка-Основ'яненко - Маруся

Далi став читати отченаш, аж поки зовсiм опустили труну i попи молитвою запечатали яму. Тут Наум устав, узяв землi у жменю... труситься, сердешний, та плаче, плаче! Кинув землю i каже:

— Дай нам, господи, ув однiм царствi бути з нею!.. Прощай, Марусю, у в останнiй раз! Нехай над тобою земля пером!

Тож i Настя так зробила. Як же прийшлось Василевi кидати, схватив землi у жменю, як зарида... затруситься, пальцi йому звело, i руки не може розправити, щоб сипнути землю у яму... трясся-трясся — так i впав нечувственний...

Тут увесь народ, кожний хоч по жменьцi, кидали землю у яму, щоб бути з нею ув однiм царствi, а далi бояри засипали лопатами, i зовсiм докiнчили, i верх вивели, i у головах поставили хрест високий та товстий i зеленою краскою обмальований...

От i уся Марусi пам'ять!..

Пришедши додому, i попи, i увесь народ, i трудящi стали лагодитися обiдати. Настя перша кинулась:

— Де ж наш Василь? Нехай мiй голубчик, мiй жених-удовець нехай сiда на посад сам собi.

Василя нема! Сюди-туди, де Василь?.. Нема нiгде...

Ськали-ськали... нема! Та вже один старий розказував, що ще на кладовищi пiдняв його, i трусив, i водою бризкав; нi на превелику силу вiн очуняв i, вiддихнувши трохи, сказав, що пiде проходитись. Чоловiк пустив його i пiшов до гурту, а де вже вiн дiвся, — вiн не вглядiв.

Кинулись бояри, хто помоторнiший, ськать його: шукали i на кладовищi, i по бору, i де то вже його не шукали... нема та й нема! Нiчого робить, без нього пообiдали.

Пiсля обiд, як усi, дякуючи Наума i Настю i поминаючи Марусю, порозiходились i як уже дома усе поприбирали, послав Наум у город до Василевого хазяїна, чи не там вiн? Не було й нема! Послав до родичiв — не чули i не бачили!

Справляли Наум i Настя вп'ять i третини, i дев'янини, i полусорочини, i сорочини як треба по-християнськи... I що то за обiди були! На усе село. Багато i старцям милостинi подавали. Василя же не було та й не було! I слух об нiм запав! Найбiльш журився за ним Наум, боячись, щоб вiн сам собi не заподiяв смертi. Сумуючи об сiм, частенько плакав, а рано i вечiр моливсь за нього богу, щоб його сохранив i на розум навiв, i привiв би його до нього, щоб було кому їх доглядiти.

Вже й год минув пiсля Марусi. Старi вiдпоминали її як треба i попам заплатили за сороковусти, що наньмали аж у трьох церквах, а у четвертiм монастирi — i дякам за псалтир, що шiсть недiль, поки Марусина душа лiтала круг її гроба, читали над ним. Стара Настя журиться, неначе сьогоднi поховала дочку, а Нцум усе тiльки її розважа i каже:

— Що ж робить? Молись богу! Перетерпимо тут, буде добре там! Його свята воля! От Василя менi жалчiш, що — не дай боже!— чи не пропав вiн i з тiлом, i з душею.

А сам усiм хазяйством розпоряджав i усе дбав, а що змiг, то й сам робив не лiнуючись. А що тiльки збере хоч трохи чого, так i роздає бiдним та неiмущим. Усiх обдiля.

Стане було Настя казати:

— Та чого ти так клопочеш? Нащо нам се? Чи воно є, чи нема — усе равно. Наш вiк — день!

— Та хоч би й час, — каже Наум, — не собi я роблю, не для себе дбаю. Усе у руках бога милосердного, усе його, а я тiльки робiтник його. Передаю через старцiв божих у його святi руки. Грiх лежачи хлiб їсти; поки здужаю, довжон i робити, i бiдним подавати. Повелить iти до Марусi, пiду, хвалячи бога, а кому се зостанеться, той i спасибi скаже, i вiдпомина нас, коли схоче, а не схоче — як хоче; я своє дiло роблю, поки є сила.

— Минув вже i другий год. На третьому прийшов до них чоловiк з города, а вiн того лiта ходив у Київ, та й каже:

— Кланявся вам ваш Василь! Наум так i скрикнув вiд радостi.

— Де ти його бачив? — Та й гукнув на Настю (бо вже собi на старостi стала глухенька), щоб iшла ближче слухати про Василя.

Зрадувалась i Настя, бо й вона дуже жалкувала, що не було об ньому нiякої чутки, пiдсiла до того чоловiка i просила, щоб розказав, де вiн його бачив i як йому поводиться.

От чоловiк i каже:

— Бачив його у Києвi, i вже вiн не Василь, а... отець Венедихт...

— Як се так? — закричали обоє старi.

— А так, — каже чоловiк, — що вiн там пiшов у ченцi.

— У ченцi? — сказали вп'ять обоє та й стали богу молитись i дякувати, що довiв його до спасенного пуття.

— Вiн у Печорському монастирi i вже дияконом, i при менi, — так-то розказував той чоловiк, — служив службу божу. А як розпитав мене, що я з сих мiст i вас знаю, так закликав до себе i казав: "Кланяйся їм, я їх, — каже, — як отця i матiр почитую i щодня, як служу, то