Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

відпустки у зв'язку з «оксамитово-плисовим», як говорив директор, сезоном не було. Павло Оксентійович Квак написав при Петрові наказ про його відклик із першого вересня, правда, з додатком: «На старшого вихователя Янчука П.К. покладається обов'язок до повернення із відпустки вчительки (такої-то) вести навчання в четвертій „А“ групі з чотиригодинним робочим днем і виплатою різниці у платні». Не дуже радий був із того Петро, але при скруті не міг відмовити Павлові Оксентійовичу.

Подякувавши директорові, Янчук пообідав у їдальні колонії і, тішачись, що у нього в запасі є ще два дні, направився додому, після розмов із вихованцями вирішивши докупити на останні гроші дещо з того, що знову було знищено, як не важко було здогадатися, за командою «пахана». Згадка про хлопця витіснила всі попередні думки, бо не бачив виходу, а крім того, діти передали йому погрозу «пахана» — «віддати йому належне, бо дуже проситься на пірце».

Ішов тротуаром з вахти повз колючі дроти, що досі не буди зняті, думаючи про те, що слід відвідати Ореста Модестовича в наросвіті, щоб поцікавитись, у якому стані вирішення цього дражливого питання, а заодно попитати дозволу на виходи вихованців у кіно чи драмтеатр, походи до музею чи лісу Ішов, не розглядаючись, і на розі зненацька наткнувся на Фесю Антипівну, що явно уникала зустрічі з ним ось уже майже два роки.

— Петре! Радосте! Життя моє! А виріс! А змужнів! — ухопила вона обома руками його за руку. — Чекаю на тебе уже з годину, дізналася від бабусі, де ти. Їду до сестри в село, дуже хочу, щоб ти провів мене манівцями у Соснівку, — підхопила із землі свої баули, готова вже йти.

— В магазин іду, Фесю, — був явно спантеличений і розгублений Янчук.

— Любий мій! Чи ж тобі на ньому світ клином зійшовся?! — благально стишила голос. — Уволь моє прохання! — запросилася знічено. — Чи ж можеш відмовити? — мало не потягла хлопця.

— Хочу тобі дещо про себе розповісти, — заговорила, як направилися разом вуличкою в бік залізниці й лісу. — Чому не питаєш, через що ховалася від тебе? Противна я тобі?

— Чому ж противна! Поправилася, погарнішала, поповніла...

— Сина ж маю! — аж захлиналася Феся від радості. — Малого Петрика, подібного до тебе, а всім кажу, що до діда. Вже швендяти починає, перші слова лепетати! У сестри він зараз, у селі вже тиждень. Я його від тебе понесла, милий, в оту останню нашу ніч! Як тільки про те дізналася, так одразу й прийняла собі чоловіка. Кравець він у мене, в артілі працює і вдома підробляє. На руках мене носив, як дізнався, що я вагітна. Дуже хороший чоловік, хоч і набагато старший від мене, як і перший мій був.

Петро мало вірив почутому, шукав і не знаходив причини Фесиної обмови. Так перейшли залізницю і яр, заглибилися в ліс. Брели навмання. Петро мовчки ніс тяжчого Фесиного вузла, вона теж поринула у своє.

— Виріс ти, ой, виріс, Петрику!.. А де ми тепер, знаєш? Нам би ближче до Мошенського шляху добратися, треба брати праворуч, — затурбувалася раптом.

— А ми й так недалеко, чуєш гуркіт машини?

— Чую, але хочу пересвідчитися, що то він, хоч і добре знаю цей ліс, бо не раз збирала тут опеньки й печериці, — явно була заклопотана Феся. — О, бачу, онде смолокурка! Давай тепер спочинемо, бо спішили, як на пожежу, і під'їмо трохи, — потягла Петра вбік. — Я тут знаю одну місцинку, ага, ось і вона! Лізь за мною в гущавину, — не випускала Петрової руки. — Везе мені, Петрусю, ми знову усамітнені! — почала встилати рядном горбочок. — Маю сирі яйця, шмат вареної свинини, пару оселедців, кілька вареників із сиром, трохи горілки і цукерки, то будемо їсти, — всідалася Феся зручніше, припрошуючи й Петра.

— Не голодний я, Фесю, яйце для годиться вип'ю, але без горілки.

— Слава Богу, що не голодний, я також, але тебе підтримаю. Яєць у мене цілий десяток, пригощайся!

Хлопець випив їх, притрушуючи сіллю, аж чотири, Феся три. Потім жінка відклала все вбік під кущі і якийсь час мовчки дивилася йому в очі запитливо і прохально, то бліднучи, то червоніючи на лиці.

— Бридка я тобі, милий? Не радий, що завела сюди? — зашепотіла.

— Та ні, Фесю, — не доказав чогось, не кривлячи душею, Янчук.

— Я вже з місяць для чоловіка «дуже хвора», я вимита й чиста. Сам розумієш, чого хочу! Затяжіти від тебе хочу ще раз! Від отакого тепер змужнілого!.. Не думай, що я шльондра, хочу й тобі принести задоволення! Ти ж мені не відмовиш? — почала розстібати халатик, допомагаючи роздягнутися й Петрові. — Поможи, святий Боже, як і минулого разу! — потягла на себе хлопця. — Мені матуся заповідала виростити бодай двійко діток, то мушу виконати її волю! — забилася у пристрасті й цілунках...

Пару годин пролетіли швидко. Обоє були вдоволені й насичені. Феся переклала до Петрового портфелика всі продукти, що мала, — «не нести ж їх із міста в село!» Скоро добралися вже й до Мошенського шляху.

— Дякую тобі, милий, так палко, як умію! Якщо не затяжію, то знайду тебе ще раз, — не випускала Петрової руки. — Ти ж уволиш мене?

— А як затяжієш? — не знав Янчук, як себе вести.

— То продамо хату й виїдемо кудись із міста назавжди, щоб мені із тобою навіть випадково більше не зустрітися! Розумію, що псую тебе! Та й сама мучуся тобою, аж чоловік не може мені ради дати... Добра й удачі тобі! — пустила нарешті Петрову руку й позадкувала, осяваючи Янчука прощальним поглядом.

— І тобі того ж! — проводжав він її, аж поки не зникла з виду.

«Ходи здорова і щаслива! — пішов Петро у напрямку міста. — Коли тоді затяжіла, то тепер, думаю, й поготів!.. Дивні ці жінки, якісь незрозумілі і дуже раціональні!..»

По-осінньому шуміли вітерці у вершках лісу, писали в небі круги молоді лелеки, кричали десь на Дніпрі чайки...

Під явориним крепом

Секція З

По-правді та щиро кажучи, Петро Янчук, хоч був молодий, та не по роках дорослий у поглядах та життєвому досвіді. Йому ніби й везло, та разом із тим,