Томас Гарді - Під деревом зеленим

Дік спробував прибити муху, здер усю кору з палиці і, врешті остаточно зіпсувавши її, кинув у комірчину; взяв кілька акордів на фісгармонії, від яких аж вуха в’яли, а потім випадково перекинув вазу з квітами. Вода струмочком побігла по столу й закапала на підлогу, утворивши там невеличке озерце. Дік кілька хвилин задумливо водив по ньому носком черевика, аж поки воно не стало нагадувати карту Англії та Уельсу.

— Знаєш, Діку, зовсім не обов’язково було влаштовувати такий безлад.

— Мабуть, таки не обов’язково.

Він підійшов до блакитної сукні й зміряв її ненависним поглядом. Потім йому, вочевидь, спала на думку одна ідея.

— Фенсі.

-Що?

— Ти ж казала, що завтра в Ялбері весь день будеш у сірій сукні і ввечері, коли я проситиму твоєї руки у містера Дея, теж будеш у ній.

— Так, казала.

— А в блакитній тільки у неділю?

— Тільки у неділю.

— Але ж, люба, у неділю мене в Ялбері вже не буде, тож я її не побачу.

Ні, але після обіду ми з татом підемо до церкви в Лонґпадл, там буде багато людей і всі дивитимуться на мене, а в цієї сукні геть нікудишній комірець.

— Я й не помічав, і сумніваюся, що хтось інший помітить.

— Можуть і помітити.

— Тоді чому б у неділю знову не одягнути сіру? Вона нічим не гірша за блакитну.

— Можна було б, звичайно. Але вона й близько не така гарна. Блакитна коштувала вдвічі дорожче, і, крім того, не можу ж я в одній і тій самій сукні ходити два дні підряд.

— Тоді одягни ту, що в смужку.

— Можна і її.

— Або чорну.

— Так, можна й чорну, але мені хочеться одягнути таку, якої вони ще не бачили.

— Зрозуміло, зрозуміло, — сказав Дік голосом, у якому любовні нотки перемішувалися з неприхованою досадою, а про себе подумав: “Я, чоловік, якого вона, за її словами, кохає понад усе на світі, мушу миритися з тим, що половина мого вихідного іде коту під хвіст, бо у неділю їй конче треба одягти сукню, яку спокійнісінько можна замінити на будь-яку іншу, просто тому, що їй, бачте, хочеться покрасуватися перед лонґпадлськими чоловіками. А мене ж там навіть і не буде”.

— Тож у тебе є три сукні, які цілком підходять для мене, але аж ніяк не годяться для вибагливої публіки Лонґпадла, — підсумував він.

— Не в тому справа, Діку. Так, я хочу виглядати гарно, зізнаюся! Але мені ще недовго лишилося.

— Скільки?

— Десь чверть години.

— Що ж, добре. Я прийду через чверть години.

— Нащо тобі кудись іти?

— Наче це щось змінить.

Він вийшов із будинку, походив дорогою і сів біля воріт. Тут він поринув у невеселі роздуми, і чим більше він думав, тим більше сердився і тим більше переконувався у тому, що міс Фенсі Дей безсовісно посміялася з нього — о, вона була далеко не такою простакуватою дівчиною, невинного й недосвідченою у любовних справах, якою хотіла здаватися; вона, може, і не кокетка, але від шанувальників відбою в неї точно не було; в її голові одні сукні; а почуття хоч і щирі, але неглибокі; і вона явно аж надто переймається тим, щоб сподобатися іншим чоловікам. “Понад усе на світі, — у думках Діка починав відчуватися присмак скептицизму, притаманний його батькові, — вона любить своє волосся й фігуру. На другому місці у неї сукні й капелюшки; а на третьому вже я, і це ще якщо пощастить!”

Його серце краялося через таку зневагу до себе і свою різкість до коханої, та все-таки він не збирався обернути гнів на ласку. Аж тут йому в голову прийшла одна жорстока ідея, така, що Дік сам собі вжахнувся. Він не зайде по неї через чверть години, як обіцяв! Так, це буде для неї покаранням, вона заслужила. І хоч краща частина його вихідного вже змарнована, він все одно піде по горіхи, як і збирався, і піде сам, без неї.

Він перескочив через паркан і рішучим кроком вирушив звивистою стежкою, прозваною Зміїним лазом, яка милі за дві гайнула по крутому схилу в горіховий гай. Дік пірнув у гущавину, немов у кролячу нору, і зник серед кущів. І якби не шелест листя і хруст гілок, які час від часу чулися в Ґреєвому лісі то тут, то там, можна було б подумати, що він і зовсім зник з лиця землі.

Ще ніколи ніхто не збирав горіхи з таким завзяттям, як Дік того дня. Юнак працював, як раб на галері. Йшла година за годиною, а він все збирав, не розгинаючи спини. Нарешті, коли сонце сховалося за горизонтом і вже неможливо було відрізнити горіхи від листя, що їх прикривало, він звалив на плечі мішок, повний-повнісінький найкращих дарів лісу, користі від яких йому було рівно стільки, скільки від купи каміння на дорозі, і попростував лісовою стежиною, перетнув головну дорогу й попрямував додому, насвистуючи собі під ніс.

Напевно, ніколи раніше й ніколи після того міс Фенсі Дей не падала так низько в очах містера Деві, як того дня. Хтозна, може, ще кілька таких блакитних суконь, призначених для того, щоб вразити лонґпадлських юнаків, були б і зовсім прояснили розум Діка та він би знову став вільним чоловіком.

Однак у Венери були інші плани, принаймні поки що. Зозулина стежка, якою простував Дік, перетинала крутий пагорб, що здіймався в небо ярдів на п’ятдесят. Тут, на тлі яскравої вечірньої заграви, виднівся нечіткий силует, який Дік спочатку прийняв за гілку дерева, яка відділилася від своїх сусідок. Однак силует наче ворухнувся, а коли Дік підійшов трохи ближче, у нього вже не залишалося жодних сумнівів, що на пагорбі, схиливши голову на руки, сиділа жива істота. Трава приглушила його кроки, і лише коли він підійшов зовсім близько, істота його впізнала. Вона тут же скочила на ноги, і він опинився лицем до лиця з Фенсі:

— Діку, Діку! О, це ти, Діку!

— Так, Фенсі, — винувато мовив Дік, опускаючи мішок з горіхами на землю.

Вона підбігла до нього, жбурнувши свою парасольку на траву, й уткнулася голівкою йому в груди, а потім полився нестримний потік слів, який переривався такими істеричними риданнями, яких за всю історію кохання ще світ не чув.

— О Діку! — плакала вона. — Де