Томас Гарді - Під деревом зеленим

відверто попрошу в нього твоєї руки, не чекаючи, поки він сам здогадається. — І Дік підступив був до коханої, щоб легенько поцілувати її в щоку, але вона якраз у той момент різко повернула голову і поцілунок прийшовся на волосся на її потилиці. — Я одягну свій найкращий костюм і чисту сорочку з комірцем та начищу черевики, як на неділю. Виглядатиму пристойно, от побачиш, а це вже непоганий початок.

— Тільки ти ж не збираєшся одягати свій старий жилет, правда, Діку?

— Та що ти, звичайно ж ні! Чого б це я...

— Я не хотіла тебе образити, милий Діку, — сказала вона, злякавшись, що образила його. — То дуже гарний жилет, але я хотіла сказати, що хоч він запросто підійде одруженому чоловікові, однак не дуже пасує для... — тут вона запнулася і почервоніла, наче спіла вишня, — для сватання.

— Не бійся, я одягну свій найкращий жилет зі шкіряною підкладкою, той що мені мама зшила. Це дуже гарний жилет, особливо з внутрішнього боку, якщо звісно комусь показати. Якось на днях я розстібнув його, щоб показати одному товаришеві підкладку, то він сказав, що це найміцніша й найкраща підкладка, яку він коли-небудь бачив, і що в самого короля такої не знайдеш.

— А от я не знаю, що одягти, — поскаржилася Фенсі, мовляв, їй взагалі-то байдуже, що одягати, тому й не піднімала цю тему раніше.

— Може, ту блакитну сукню, що ти одягала минулого тижня.

— Там комірець погано сидить навколо шиї. Її не одягну.

— Але мені все одно.

— Та певно, що тобі все одно.

— Отже, все гаразд. Адже ж для тебе головне — щоб ти мені подобалася, правда ж, серденько? От я чепурюся тільки для тебе, можеш бути певна.

— Ну звичайно, але ж не можу я весь час носити одну й ту саму сукню.

— Аякже, а то якийсь незнайомець помітить, що там комірець погано лежить. Знаєш, Фенсі, закохані чоловіки набагато менше переймаються тим, яке враження справляють на інших жінок, — важко сказати, чого було більше у його словах: грайливого жарту чи м’якого докору.

— Що ж, Діку, — сказала вона з добродушною відвертістю, — зізнаюся. Хоч я і закохана, але не хочу, щоб незнайомці бачили, що я погано одягнена. Мабуть, така наша природа.

— Моя ти ідеальна жінко!

— Особливо якщо наголосити на слові “жінко”, — прошепотіла вона, дивлячись на мальви, навколо яких кружляли метелики, наче жінки біля крамниці з капелюшками.

— Що ж до сукні. Чому б не взяти ту, яку ти одягала до нас на різдвяний вечір?

— Ця сидить добре, але одна сусідська дівчина, Бет Теллор, зшила собі схожу (лише фасоном, зшита вона з поганенького дешевого матеріалу), тому ця теж не підходить. Лишенько мені, боюся, я взагалі не зможу поїхати.

— Та що ти таке кажеш, як це ти не поїдеш?! — стривожився Дік. — Чому б не одягнути ту, що зараз на тобі?

— Що? Та ж вона стара! Якщо подумати, у суботу я можу одягнути сіру сукню, а тоді блакитна залишиться на неділю. Точно, так і зроблю. А на голову капор чи капелюшок? Що мені більше до лиця?

— Як на мене, краще капор, спокійніше і більш поважно.

— А що не так з капелюшком? Він мене старить?

— Та ні, капелюшок теж нічого, просто у ньому ти виглядаєш надто... ти не розсердишся, люба?

— Чого б це, я ж надіну капор.

— Надто звабливо й кокетливо як на заручену жінку.

Дівчина на хвилинку задумалась:

— Може, ти і маєш рацію. Але все-таки капелюшок краще, капелюшки взагалі гарніші. Я надіну капелюшок, Діку, любий, я просто мушу одягти капелюшок, ти ж розумієш.

Частина четверта ОСІНЬ

Розділ І

У ЛІС ПО ГОРІХИ

У своєму кращому костюмі та аж сяючи від щастя, Дік увірвався до вітальні Фенсі.

Була друга година у п’ятницю, якраз напередодні того дня, коли Фенсі збиралася їхати до батька. У школі робили генеральне прибирання, і дітей відпустили раніше, оскільки в суботу вони не вчилися.

— Фенсі! Як добре, що ти вже звільнилася. Розумниця кульгає на передню ногу, а без неї у мене робота стоїть. Тож я вирішив зробити собі сьогодні вихідний і зайти по тебе. Ходімо по горіхи!

Дівчина сиділа біля вікна у своїй маленькій вітальні з ножицями в руках, а на колінах у неї лежала блакитна сукня.

— По горіхи? Іду-іду. Але хіба що через годину.

— Це ж чому? Коли нам ще вдасться провести цілих півдня разом?

— Я збиралася одягнути цю сукню в неділю у Ялбері. Приміряла — а вона так погано сидить, що я просто мушу її трохи підшити. Казала ж кравчині шити точнісінько по викрійці, що я їй дала, та де там. Зробила, як сама знала, і тепер я в цій сукні схожа на опудало.

— А довго тобі ще? — розчаровано поцікавився Дік.

— Ні, ще трошки. Посидь тут біля мене, милий, я шитиму і розмовлятиму з тобою.

Дік сів. Розмова йшла жваво, а Фенсі вправно орудувала ножицями та голкою. О пів на третю Дік почав розбавляти свої репліки періодичним постукуванням по нозі палицею, яку він вирізав з паркана по дорозі сюди. Фенсі й далі підтримувала бесіду, але іноді відповідала так не до ладу, що було очевидно: сукня на колінах зараз цікавить її значно більше.

Годинник пробив третю. Дік встав зі стільця, пройшовся по кімнаті, заклавши руки за спину, оглянув усі меблі, зіграв кілька нот на фісгармонії, зазирнув у кожну книжку, яку тільки зміг знайти, а потім погладив Фенсі по голові. А вона й далі шила.

Годинник пробив четверту. Дік неспокійно пройшовся кімнатою і непомітно позіхнув; перерахував усі сучки в столі й позіхнув, уже не криючись; перерахував мух на стелі й позіхнув на весь рот; заглянув на кухню і в комірчину, де мили посуд, і так досконало вивчив принцип будови насоса, що міг би лекції читати на цю тему. Повернувшись у кімнату до Фенсі й побачивши, що вона ще не закінчила, він вийшов на город та оглянув грядки з капустою й картоплею, зазначивши про себе, що по них чомусь явно видно жіночу руку; висмикнув кілька бур’янів і знову зайшов у будинок. Годинник пробив п’яту, а