Томас Гарді - Під деревом зеленим

— Хто він? — пауза. — Скажи мені!

— Містер Шайнер.

Запала тиша, яку порушив лише звук упалого яблука, довге тужливе зітхання Діка і схлипування Фенсі. Нарешті Дік заговорив з неприхованою суворістю:

— Розказуй — усе розказуй!

— Він подивився на мене, а я — на нього, і він сказав: “Хочете, я покажу вам, як ловити снігурів?” А я, мені так хотілося навчитися, я так давно мріяла спіймати снігура! Я нічого не могла з собою вдіяти і погодилася, а тоді він сказав: “Ходімо”. Ми спустилися до річки, і він каже: “Дивіться, як я це робитиму, і самі навчитеся: спочатку треба намазати гілку пташиним клеєм, а потім сховатися під кущем, ось так. А тепер зачекати, поки наша пташка підійде до гілки, сяде на неї і почне тріпотати крильцями — готово, спіймаєте пташку, не встигнете навіть оком...” Щось-там... Я забула!

— Кліпнути, — голос Діка сумно прорізався крізь пелену його горя.

— Ні, ні, не те, — ридала Фенсі.

— Тож, “змигнути”! — сказав він тоном людини, яка дала собі слово будь-що докопатися до правди або загинути на шляху до неї.

— Точно, так і сказав! А потім я поставила руку на перила, щоб перейти через міст, і... І це все.

— Ну, нічого особливо страшного я в цьому не бачу, — критично зауважив Дік, трохи повеселівши. — Щоправда я не розумію, чому Шайнер взагалі вирішив вчити тебе чого-небудь. Але щось мені підказує, що це ще не все. Є ж іще щось, що й засмутило тебе так сильно?

Він зазирнув Фенсі в очі — о горе йому нещасному! У них досі читалася провина.

— Фенсі, ти не все мені розповіла! — досить грізно як на скромного юнака мовив Дік.

— О, не будь таким жорстоким! Тепер я боюся розповідати! Я вже збиралася розповісти, але ти так на мене гримнув, що тепер я не скажу!

— Ну годі тобі, Фенсі, мила, розповідай. Я все пробачу, мушу пробачити — небеса свідок, мушу, хочу того чи ні, я ж так сильно тебе кохаю!

— К-коли я поклала руку на перила, він торкнувся

її...

— Негідник! — вигукнув Дік, подумки стираючи суперника в порох.

— А тоді він подивився на мене і нарешті каже: “Ви закохані у Діка Деві?” І я відповіла: “Можливо”. Тоді він сказав: “Як би я хотів, щоб це було неправдою. Я всім серцем мрію одружитися з вами”.

— Ти диви як розігнався! Одружитися, бачте, хоче! — і Дік здригнувся від гіркого презирливого сміху. А потім раптом стрепенувся, подумавши, що, може, він більше і не має на Фенсі ніяких прав. — Чи, може, ти й сама не проти, може, зібралася піти за нього? — сказав він із безутішною байдужістю знехтуваного чоловіка.

— Ну що ти, звичайно ж ні! — запевнила вона, а її схлипування почали стихати.

— Чого ж ти, — Дік потроху приходив до тями, — налякала мене мало не до смерті, я думав, хтозна-яка біда трапилася, а виявилося, ти роздула з мухи слона. Але я знаю для чого все це затіяно! Це все через ту вечірку! — він відвернувся й рішуче відійшов кроків на п’ять, наче йому все на світі остогидло: і ця неблагодатна земля, і сама Фенсі. — Ти просто хотіла, щоб я приревнував! Але я не дозволю так із собою гратися! — кинув він їй через плече й гордо закрокував геть, ніби мав намір сьогодні ж вирушити до найвіддаленіших англійських колоній.

— О Діку, Діку! — Фенсі нарешті по-справжньому злякалася і кинулася слідом за ним, наче покірне ягня. — Ти мене вбиваєш! Я зіпсуте дівчисько, безнадійно зіпсуте — нічого з цим не поробиш. Пробач мені, Діку! Я кохаю тільки тебе, навіть тоді, коли ти виглядаєш смішно і мені здається, що ти мене недостойний, — все одно кохаю, Діку! І є ще дещо, набагато серйозніше, хоча це і не стосується нашої з ним прогулянки.

— І що ж це? — спитав Дік, вочевидь, передумавши збиратися до колоній, і вдався натомість до іншої крайності: здавалося, він буквально приріс до місця, де стояв, і повік не збирався сходити з нього.

— Справа в тому, — сказала Фенсі, витираючи сльозинки, що знов забриніли в її очах, готові розлитися новим потоком, — що тато сказав містеру Шайнеру, що буде радий такому зятеві і що тому треба тільки домогтися моєї згоди. І дав йому дозвіл залицятися до мене!

Розділ IV

ДОМОВЛЕНІСТЬ

— Це таки серйозно, — сказав Дік і задумався так, як йому не доводилося задумуватися вже давно.

Справа в тому, що містер Дей нічогісінько не знав про постійні зустрічі й прогулянки своєї дочки з Діком. Коли ж до вух Джефрі вперше дійшли чутки про те, що між молодими людьми щось може бути, він рішуче заявив, що перш ніж дозволити щось подібне, мусить спершу все добре обдумати, і що для Діка, не кажучи вже про Фенсі, буде краще, якщо їх більше не бачитимуть разом на людях. Однак згодом Джефрі й думати забув про почуте і, звісна річ, нічого не обдумав. А в міру того, як спливав час, його думки все частіше поверталися до містера Шайнера. Навіть сам Шайнер повірив, що Дік для Фенсі більше нічого не значить, — хоч цей навдивовижу добродушний молодий чоловік і не здійснював поки що жодних активних дій зі свого боку.

— Мало того, що батько сказав таке містеру Шайнеру, — продовжила Фенсі, — так він ще й мені написав листа, в якому просив прийняти залицяння Шайнера!

— Я зараз же піду до твого батька і поговорю з ним! — сказав Дік, гарячково ступивши кілька кроків на південь, однак, згадавши, що містер Дей живе на півночі, повернув у протилежному напрямку.

— Думаю, краще нам поїхати до нього разом. І не треба одразу казати, для чого ти прийшов, а спочатку спробуй йому сподобатися, так би мовити завоюй розум через серце. Це завжди найкращий шлях. Давай зробимо так: у суботу я їду додому допомагати збирати мед. Ти можеш приїхати до мене, поїси з нами, вип’єш, а батько нехай сам здогадається, що б то твій приїзд міг означати, а ми йому нічого казати не будемо.

— Що ж, нехай буде по-твоєму. Але я прямо й