Томас Гарді - Під деревом зеленим

ж ти так довго був? О, я стільки вистраждала, я думала, ти більше не повернешся! Це жорстоко, Діку, ні, ні, це справедливо! Я обходила Ґреєвий ліс вздовж і впоперек, шукаючи тебе, аж поки геть знесиліла я не могла більше й кроку ступити, тож повернулася сюди! О Діку, як тільки ти пішов, я зрозуміла, що образила тебе, і відкинула сукню — вона досі не закінчена, і я ніколи не закінчу її, а в неділю одягну стару! Так, Діку, одягну, бо мені однаково, як я виглядаю, якщо тебе немає поруч, — знаю, ти думаєш, що не однаково, але це не так! Я побігла за тобою і бачила, як ти піднімався по Зміїному лазу, жодного разу навіть не оглянувшись, а потім ти зайшов у гай, і я кинулась за тобою, але не змогла наздогнати. О, як я тоді хотіла, щоб ті огидні кущі повирізали всі до єдиного і я знову змогла побачити такий дорогий мені силует! Я гукала тебе, але ти не озивався, а я боялася гукати голосніше, щоб хто інший не почув. Я бродила по лісу і почувалася такою нещасною, Діку. А потім я закрила очі й уявила, як ти дивишся на іншу жінку, таку гарну, справжню красуню, але холодну й брехливу, і я уявила, як ти думаєш собі: “Та вона нічим не гірша за Фенсі. Фенсі годувала мене байками, фліртувала на всі боки і думала тільки про себе, то ж тепер я візьму собі цю за наречену”. Ти ж так не зробиш, правда, Діку? Бо я так тебе люблю!

Напевно, зайвим буде казати, що Дік тут же зрікся своєї свободи раз і назавжди, розцілував свою кохану й пообіцяв, що ніколи в житті жодна інша красуня не заволодіє його думками; одним словом, хоч він і сердився на неї, від гніву не лишилося й сліду, і відтепер у нього лише один вибір: або Фенсі, або смерть. Потім вони вирушили додому, дуже повільно, бо Фенсі була така втомлена, що ледве могла йти й опиралася на плече Діка, а він підтримував її за талію. Хоч згодом, трохи заспокоївшись, вона відчула в собі достатньо сил, щоб заспівати йому “Скажи, чому ходиш сюди?” І вже точно зайвим буде казати, що мішок з горіхами залишився лежати на пагорбі, аж поки три дні потому його не знайшли в кущах ожини й порожнім повернули місіс Деві (на ньому червоними нитками були вишиті її ініціали); і як вона ще довго ламала собі голову, аж поки та геть не розболілася, намагаючись зрозуміти, яким дивом її мішок з-під борошна міг опинитися на Зозулиній стежці.

Розділ II

ЗБИРАННЯ МЕДУ Й ПОДАЛЬШІ ПОДІЇ

Суботній вечір застав Діка Деві, коли він пішки простував до Ялберійського лісу, як було домовлено з Фенсі.

Долина мала форму впадини, а тому із заходом сонця все навколо швидко накрила суцільна тінь. Сутінки спустилися на землю задовго до того, як Дік дійшов до місця призначення, і решту його шляху через ліс можна було простежити лише за тим, як де-не-де спурхували потривожені птахи, що влаштували собі нічліг при дорозі. Коли він проминав галявини, його щоки обдували то потоки сухого гарячого повітря, що сформувалися на пагорбах за день, то нічна прохолода з долин. Ось він підійшов до будинку лісника і зупинився перед хвірткою. Після непроглядної темряви лісу, з якого він щойно вийшов, галявина й сад перед будинком видавалися йому блідими плямами світла.

Він простояв там не більш як хвилину, коли з дверей навпроти вийшла незвична процесія: попереду йшов мисливець Єнох з лопатою через плече й ліхтарем у руці; потім — місіс Дей, при світлі ліхтаря було видно, що в руках вона несла дивні предмети довжиною в один фут, які мали форму латинських хрестів, виготовлених із планок і обгорткового паперу, змоченого самородною сіркою, — бджолярі називають їх “сірниками”; за ними, накинувши на голову шаль, міс Дей; і, залишаючись у тіні, позаду всіх ішов містер Фредерік Шайнер.

Дік заціпенів, побачивши тут Шайнера, і геть зовсім розгубився, а тому сховався за деревом, щоб зібратися з думками й вирішити, як йому діяти далі.

— Я тут, Єноху, — почулося з темряви. Процесія пройшла трохи далі, і згодом ліхтар освітив фігуру Джефрі, який чекав на них біля ряду вуликів, розставлених вздовж стежини. Забравши в Єноха лопату, він заходився копати дві ями. Усі решта оточили його колом, окрім місіс Дей, яка, залишивши “сірники” між гілками яблуні, повернулася до будинку. Ліхтар стояв у центрі кола, освітлюючи всіх присутніх, і їхні тіні розходилися по всьому саду, наче спиці на колесі. Було добре помітно, що Фенсі почувається ніяково у присутності Шайнера, а тому всі приготування до знищення виконувалися у повній тиші: мовчки закріпили “сірники”, запалили смолоскип, помістили вулики над ямами й притоптали землю довкола. Нарешті Джефрі випростався й потягнувся, щоб розім’яти спину після копання.

— Своєрідна була сімейка, — задумливо сказав містер Шайнер, маючи на увазі бджолиний рій.

Джефрі кивнув.

— Подумати тільки, ці ями стануть могилами для цілих тисяч! — сказала Фенсі. — Як на мене, це жорстоко.

Батько похитав головою.

— Зовсім ні, — сказав він, постукуючи по вуликах, щоб повитрушувати зі стільників мертвих бджіл, — якщо їх обкурити таким чином, вони умруть тільки раз; якщо ж по-новому, як то тепер модно, то з часом вони оклигають і помруть з голоду. Жорстоко змушувати їх переживати смерть двічі.

— А от мені здається, Фенсі має рацію, — сказав містер Шайнер, злегка усміхнувшись.

— Ще не придумали такого способу збирати мед, щоб не довелося ані вбивати бджіл, ані голодом їх морити, — впевнено стояв на своєму лісник.

— Я б воліла, щоб у них взагалі не забирали мед, — сказала Фенсі.

— Але ж мед — це гроші, — задумливо зауважив Єнох. — А без грошей людина нікуди!

Світло від ліхтаря потривожило бджіл, яким вдалося врятуватися з роїв, знищених кількома днями раніше, і яких відчай змушував добувати собі їжу мародерством по чужих вуликах. Кілька почали кружляти навколо голови та шиї Джефрі, а потім кинулися на нього з роздратованим дзижчанням.

Єнох, впустивши ліхтар, відбіг подалі й запхав голову в кущ смородини; Фенсі помчала стежиною догори; а містер Шайнер теж дав драла і, спотикаючись на ходу, зник у капусті. Джефрі не зрушив із місця і стояв нерухомо, наче скеля. Першою повернулася Фенсі,