Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Та тільки-но Арніка розслабилась й почала будувати плани на зимівлю в Академії, куди поїде, що зробить і які теми для магістонської можна було б випросити в Іоана, як світ різко перемінився.

Комора розтанула разом з Аркою й Ардом. Тепер Арніку оточували фарбовані жовті стіни, пожухлі від віку. Перед нею стояла заплакана молода жінка з дитиною на руках, її обіймали високий темноволосий чоловік й дорідна дама в якій вона заледве впізнала Тетяну.

Арніка підступила ближче. З рудоволосою жінкою вони були схожі: однакові кирпаті носи вкриті ластовинням, широко посаджені темно-зелені очі й відносно малий зріст.

— Мама, — слово гарячими голками врізалось в груди.

На єдиному простолюдському знімкові, який бабця зберігала як найбільший скарб у власній кімнаті в Будинку вона була значно молодшою, але безсумнівно це була вона.

Інеса Сіра — єдина з допущених до таїнств жреців Сульхи людська жінка, найкраща, унікальна в своєму роді, і, певне, мала б пишатися цим. Бабця нею точно пишалась. І щоночі плакала в своїх покоях, коли засинали молодші. В дитинстві Арніка часто чула її схлипи за стіною.

Чоловіка вона бачила вперше. Та повний болю погляд, з яким він дивився на клубок тканини, що його притискала до грудей Інна заспокоюючи, видавав в ньому батька.

— Тато, — Арніка смакувала це слово. Воно було новим й викликало незнайоме відчуття в грудях. Так, наче хтось видалив ребра й замінив їх на розпечені цвяхи, направивши вістря прямо в легені. Очі закололо.

Вони говорили, сперечалися між собою, але Арніка лиш бачила, як німо рухалися, кривилися губи й червоніли обличчя. В чому тоді сенс випробування, нащо показувати це все, щоб потім навіки забрати, якщо вона не почує навіть крихти їх голосів? Навіть частинки тієї останньої розмови. Хоча б раз. Один-єдиний раз. Її це дратувало й злило. Та варто було зосередитись, як вона почула голос батька.

— Молю вас, мамо, забирайте Арніку й тікайте!

З надвору доносились крики й гуркіт — певне, за дверима зібрався чималий натовп й вони намагалися вибити двері. Звук стояв такий, ніби хтось котив таран.

— Виходьте! — доносилось з надвору.

— Ми знаємо, що ви тут, бісівські діти!

— На костер їх!

— Іменем Пресвятого Інка Візорського…

— Михаїл, Інно, діти, — швидким шепотом сказала Тетяна, — моє, кра, аби з малям втікали ви? Ви ж бо…

— Ні! — відрізав Михаїл. — У нас є магія, ми потрібні їм. Вони не зупиняться, поки не знайдуть нас. Це надто небезпечно. Вони не знають, що в Ніки є здібності. Вона ще замала для проявів. А без проявів її судити не зможуть.

Ніби Арбору колись було діло до проявів. Неугодний — на багаття, багато балакаєш — на багаття. Надто красива й незговірлива — на багаття. Багатий — туди ж, бідний, страшний, худий, гладкий — усіх гнали, женуть і гнатимуть. Дивно тільки як вони ще самі себе палити не почали.

— Але знають, що дівчинка причетна до Богині, — сперечалась жінка.

— Це не важливо, — чоловік не хотів нічого слухати. Його світле волосся сіпалося в такт рухам. Темні кола під очима виказували безсонні ночі. Й Арніка не надто вірила в те, що вони могли з’явитися лише від того, що вона в дитинстві так вже погано спала. — Зараз головне забрати Ніку звідси кудись… де безпечно. За кілька кругів все вляжеться й ніхто не згадає про пророцтво.

— Про нього ніхто й знати не мав, якби не ваша Ад…— бабцю перервав гуркіт.

Аби не хто, хто такий чи така Ад? Їх хтось видав. Розуміння цього болючим лезом розрізало груди. В їх рядах завівся щур. В наших, скоріш за все, теж мав би бути. Історія ж схильна до повторень?

— Вибивайте двері! — голоси стали ближчими. Люди по той бік стіни були налаштовані рішуче.

— Я чую їх мерзенні голоси! — кричала жінка. — Вони там! Вони нас всіх винищать, якщо їх не спинити!

— Раз! Два! Хутчіш!

Двері затряслися від удару й ледь не зірвались з петель. Жінка з немовлям здригнулася.

— Михаїл правий, мамо, — звернулась вона до бабусі. Від її голосу тілом пронеслась хвиля тепла й спокою. Ось вона: жива, тепла, рідна, простягнути руку й можна доторкнутись. Тіло реагувало на маму навіть через стільки років. Рука пройшла повз.

Камінь розбив вікно, пролетів позаду Тетяни й розбив старе дзеркало в дерев’яній рамі, що стояло біля протилежної від вікна стіни. Бабця вилаялась під носа, проклинаючи усіх святих й нечистих на чому світ стоїть.

— Ай, ґрець з вами! Заберу малявку. Ми будемо чіпіти вас у Сермізі в серці старої столиці, там жиє мій знакомий Миколай. Він має бечувати си з житлом. Ви ж бо прудче виплутуйтесь й здогоняйте нас. Віхователь з мя такий собі, а ламати долю онучці своїм жасним характером не волію.

«Ой, бабцю, бабцю. Твій жасний характер тепер ходить поруч і може зломити життя іншим. При тому у квадраті. Ти знала, що все отак складеться?» Арніці здавалось, що здогадувалась так точно. Не могла ж вона бути настільки наївною, щоб свято вірити у спасіння батьків, що б там ректор з викладачами не торочили. Арніка у це не вірила також.

Батьки віддали себе у жертву, аби виграти трохи часу. У них вийшло, значить вийде і у неї. А те, що у всього є ціна… Про те вона подбає потім.