Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Арде, — старійшина все ще тримав її за руки, коли до нього звернувся ще один, він виглядав молодшим з-поміж них, — за леді Арніку прохав Самір альдер Лаграно, але думаю, в цьому не було абсолютно ніякої потреби. Вона дійсно та, про кого віщала Санта-Іна — дитя Долі. Обране Дитя.

Арніка дивилась на них й намагалась не засміятися. Вона не знала, в що вони вірили або які речовини приймали, та її матір точно не була святою, рівно як і вона не була якимось “Обраним Дитям”. Це просто наслідок дурного вчинку когось із пращурів, який тепер розгрібати доведеться Арніці, нічого більшого. Однак, якщо їм потрібно у щось вірити, хай вірять. Бодай би не заважали й віддали ту прокляту каменюку.

— Та, людський хлопчисько не помилився, — кивнув той, кого щайно назвали Ардом. — Навіть попри всю його гордість і пихатість він зміг віднайти необхідну Справі душу.

— Боги віддячать йому, — погодився з ним ще один безіменний старійшина. Його гілки тільки відцвіли й на їх кінчиках починали в’язатися дрібні яблука.

— Добре віддячать, — хором повторили інші.

Вони щойно назвали ректора Саміра людським хлопчиськом. Арніка ледь стримала смішок — подумають ще, що з них. Цього їй було не треба. Але саме прізвисько вона заприсяглась запам’ятати.

— Пішли, люба, — повернувся до неї Ард. Арніковина долоня все ще лежала на теплій шершавій корі. — Не бійся, тобі нічого не загрожує. Майже, — він усміхався й від цього Арніка почувалась недобре, наче повітря от-от закінчиться.

Його “майже” їй не сподобалось. Клен міцніше перехопив її руку й повів за собою. Вони обійшли стіл широким колом під прискіпливими поглядами Старійшин й пройшли в єдині двері за спинкою його пустого стільця. Ніхто не зронив і слова. Тиша давила до тої миті, як за спиною зачинились важкі осикові двері.

В кімнатці було темно, але щойно дерево-люд сказав слово, як безпечне полум’я затанцювало на смолоскипах. Використовувати звичайний живий вогонь в дерев’яних будівлях, подібним цій, було нерозумно — один незграбний рух або сильний подих вітру міг перетворити витвір магічної архітектури на велетенську купу гарячого попелу. А разом з ним і усіх, хто був усередині.

— В цьому приміщенні уже кілька сотень не ступала нога людини, — голос Арда розрізав глуху тишу розпеченим ножом й просотувався в сухі дерев’яні стіни. — Тобі випала неймовірна честь, людська дівчинко. Прийми її з гідністю.

Арніка мовчки схилилась й звернулась до Лади, щоб вона втримала її на цьому боці. Вмирати не хотілось, залишитись в Поселенні тим більше.

— Арка Правосуддя, — він указав на округле переплетення гілок троянд, акації й любистку. — Вона допомагає нам судити тих, в чиїх проступках не певні навіть Землі. Також вона допомагає нам дізнатися найпотаємніші куточки нашої свідомості й, що найголовніше, пройти випробування духу. Сьогодні тобі випаде честь познайомитися з нею ближче.

Серце впало в п’ятки. Арніка чула про Суд Долі в дерево-людів. Варварський метод, після якого не кожен, хто піддавався йому, виживав, а той кому пощастило — сходив з розуму під час тортур, які завдавала нешкідлива з виду арка з квітів й тоненьких акацієвих гілочок.

— Сто сімдесят шість кругів тому великий Древус віддав своє існування за можливість жити нам усім на Колдовських землях, — його сковане корою обличчя виражало щось подібне на сум і скорботу. — Він був одним із п’яти добровільних жертв. Мій брат.

— Я… мені шкода, — Арніка потупила погляд, стараючись уникати дивитись на старійшину або арку. Нетиповий холод скував її.

— Не варто, — він похитав гіллястою кроною. — Так, мій брат віддав своє життя. А я, разом з іншими молодими, дали клятву, створивши раду Старійшин. Ми заприсяглися, що коли прийде Ключ до життя чи погибелі Нечистого, ми візьмемо з нього співрозмірну платню. Як знак доброї волі Ключа й завдаток за те, що він чи вона виконує свій борг.

Слова про борг і плату за те, через що їй доведеться пройти, Арніці не сподобались. Це надто походило на сектантські вибрики Інка Візорського, який захопив Арбор, повернувши колись багату країну до злиднів. Табуни саламандр бігали шкірою й опікали її. Та Арніка змушувала себе стримуватися від поганих думок і бажань — страх перед Поселенням був більшим, аніж злість на Старійшин з їх клятвами.

— І що я маю віддати? — Арніка натягнула посмішку й запитала максимально спокійним тоном, на який була здатна, не вистачало ще щоб трухлявий пеньок запідозрив щось не те.

Прокляття і так могло за думки залишити собі. Наскільки ж це жахливе місце — кожен, хто бажає лиха цій землі й її мешканцям, змушений залишитись на ній на віки вічні. Зрозуміло, чому в них все вирішують Старійшини — інакше мешканці б просто понищили один одного, а разом із тим і саме Поселення. Хіба що разом з «сім’ям» бідолашний заражається покірністю й любов’ю до цього місця.

В центрі Арки Правосуддя, як камінь на її майбутньому надгробку, стояла висока металева чаша повна землі. Старійшина обережно підштовхнув Арніку до неї.

— Найцінніший, найперший спогад, про який ти навіть не здогадувалась. Ти не будеш сьогодні проходити класичне випробування, дитя. Ще не твій час для цього. Зачерпни трішки земельки, — майже лагідно сказав Ард й відпустив її руку. — Це не боляче. Арка лише забере свою плату.

Арніка послухалась. Нічого не відбувалось. Вона не провалилась під землю, гілки не ожили й не скували по руках і ногах, як часто описували те, що робила Арка Правосуддя з підсудними. Шкіра не палала й не обростала корою. Все було спокійно й тихо. Невже Арка зрозуміла, що Арніка таки не обрана і ректор Самір з Жанною просто наплутали з трактуванням Пророцтва і її рід немає ніякого боргу перед Богами?