Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Усе?

— Так, — погодилась Арніка, не зводячи погляду з Індгарта.

— Іди уже, обіцяю тримати себе в руках, — на обличчі в нього засяяла посмішка, а витягнуті долонями догори руки не вселяли довіри його словам, проте Арніка кивнула й попростувала за зниклим в дверях молодиком.

В храмі, сплетеному із дерева, було на диво світло й пахло смолою. Її провідник мчав швидко, ні на що не звертаючи уваги. Як стріла, випущена з лука вправного стрілка. Наче він й не був уражений в голову і плечі «сім’ям». Та, придивившись краще, Арніка помітила, що він кульгав на ліву ногу й якось неприродно похитувався на поворотах. Мабуть, кора утворилась лише на одному коліні. Арніці на мить стало шкода його. Юний зовсім. Худий і малий. Хоч би п’ятнадцять літ забралось до гурту. Про можливість обрати ціпок він, мабуть, і не думав.

Арніка ледь не бігла слідом за ним. Повз проносились затулені ставнями вікна й завішані шторами арки. Кілька разів вони ледь не стикались з іншими дерево-людами, але вчасно відходили або завертали в інший бік. Провідник повернув направо й зупинився біля височезних дубових дверей — вони точно були привезені з Ніксорії. Вампіри зналися на помпезних дверях.

— Старійшини чекати на людку, — прорипів він й відчинив двері.

Простора напівпуста Зала Ради нагадувала величезну танцювальну залу Академії. Така ж висока стеля, світло з холодного полум’я під якою заливало розсіяним світлом підлогу. Такі ж дерев’яні стіни й схожі як дві краплини один на один диванчики з чиненої шкіри саламандр. Тільки в центрі замість сцени для оркестру стояв масивний дубовий стіл за яким сиділо тринадцять старезних трухлявих дерев з довгими сивими бородами. Арніка ледь стримала сміх. Її позабавило, що чоловіки, навіть уражені Прокляттям Поселення, не втратили свого правічного клопоту з бородою.

— Вітаємо тебе в наших землях, Обрана, — привітався високий сивоволосий клен.

Гілки на його голові вже губили листя. Певне, він був найстаршим. Скоро його доля скінчиться. Як упаде останній листок, старійшина перетвориться на одне з безмовних дерев Охоронного Лісу, на німого бранця нерухомої в’язниці, що колись давно була його тілом. Жахлива доля. Та ще жахливіше життя.

Арніку смикнуло — вони вважали її обраною, талісманом, чимось, що зможе здолати Ліча. Вона кинула оком на присутніх. В їх пустих очницях відображалась згода з колегою, солідарність. Арніка ледь не застогнала: їй ніби обітниці предків кровожерливій богині з Древніх, про яку вона навіть не чула доти, мало.

Зціпивши зуби, Арніка присіла в поклоні.

— Старійшини вирізняються колективною параноєю, — попередив вчора за кострищем, коли вони вже пили вечірній чай, Індгарт. — Вони вважають, що всі інші мешканці Колдовських земель того й дивись, що нападуть на Поселення.

— Ніби хтось може їм нашкодити, — реготнув Антаїр. Його бліда шкіра зливалась в кольором очей й контрастувала з кольором камзолу в жовтому світлі полум’я.

— Хіба що спалити Охоронний Ліс разом з ними, — знизала плечами Арніка. Їй вважалось це єдиним способом позбавитися від проклятого місця. Дивно, як за скільки кругів цього ніхто не зробив ще.

— Але цю параною активно підтримують й мешканці Поселення, — наче не почувши, що казали Антаїр та Арніка, продовжив Індгарт. — Так що у випадку чого, нам доведеться не медово.

— Тут згоден з вухастим, — кивнув Антаїр. — Рухатися і говорити потрібно повільно, виважено й ні в якому разі не витріщайся на Старійшин. Все має бути однозначно. А то можна було не лише залишитись назавжди, а й позбутися голови, якщо їм щось не сподобається.

— Ще незрозуміло що гірше, — альф сплюнув під ноги. Йому була не до смаку сама думка про те, що треба туди їхати.

Судова система у Поселення була відсутня як така — все вирішували Старійшини. «Верх демократії, нічого не скажеш!» Їм повністю довіряли всі мешканці Проклятої землі. «От би у нас були такі правителі, яким можна заледве не сліпо вірити не бути при цьому ошуканими й за будь-якими проблемами й конфліктами мешканці бігли до Ради».

— Що ж, Арніко Сіра, можеш підвестися, — з-за столу підвівся широкий гіллястий клен й, випустивши, кілька гілочок, взяв її за підборіддя й зазирнув в очі.

Ноги все ще були непевні після довгої їзди на коневі. Коліна тремтіли й вартувало чималих зусиль не розпростатися їм у ноги. Дивитися в чорні дупла замість очей було страшно, але не страшніше, ніж в провалля очей Іоана. Спасибі професору за його любов до залякування чарспіранток випаленими зіницями. Арніка зціпила зуби, але погляд не відвела.

— Поселення вдячне тобі за твою самопожертву, діво, — «А я яка вдячна, ви навіть не уявляєте. От прямо тут від вдячності розсипатись хочу».

— Сподіваємося, вам було виказано найвищий рівень гостинності? — запитав дуб, що сидів по праву руку тепер пустого стільця. Його вуса могли позмагатися в густоті з косою ректора Саміра.

— Все чудово, дякую, — вона знову вклонилась. — Ваше Поселення неймовірне.

«Настільки неймовірне, що хочеться осідлати Ромашку й їхати куди далі не звертаючи й не озираючись, аж поки не стемніє».

— Приємно чути, приємно чути, — дуб задоволено погладив себе по вусах й кивнув колегам.