Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

– Краще б він тобі здоровий глузд показав, – зіставивши мученицьку гримасу, вигукнула Барс, але довго страждати не змогла.

Мареком виявився коротко стриженим темноволосим ельфом, половину обличчя якого приховувала маска. І ніби цього було мало, в його лівому вусі виблискувала смарагдом довга срібна сережка. Зелена сорочка, у поєднанні з багряним, шитим золотою ниткою жилетом, які будь-якого іншого перетворили б на блазня, на чоловікові виглядали скоріше як попереджувальне забарвлення отруйної змії.

Сварку родичів він переніс стоїчно, врешті-решт і зовсім поблажливо потріпав Барс, котра оніміла від обурення, по волоссю.

– Час іде, а ти не змінюєшся, – розтягуючи слова, тихо промовив він.

Фиркнувши, Анна нічого на це не відповіла. Та й що було відповідати, якщо це справді було так. З їхньої останньої зустрічі вона не змінилася точно. Хіба що свіжа рана встигла затягтися і тепер не боліла так сильно.

– А у Семицвіті кава не змінилася? – Трохи ніяково вивернулась вона.

У погляді ельфа відображався ввічливий інтерес. Наче у лікаря, який перевіряв пацієнта, що зараз було зовсім не на руку Ганні.

– Не змінився.

При цьому усмішка чоловіка, з ледь помітною тінню старої таємниці, змусила некромантку скривитися. Її маленький прийом не тільки не вдалося приховати від нього, а й серйозно підставив саму Анну. Вона дала зрозуміти прозорливому гаду, що вона все ще пам'ятає той проклятий день, коли її непорушна віра в близьких виявилася втоптаною в багнюку.

Того вечора такий самий туман заливав вулиці прикордонного міста демонів третього світу другої системи. Його холодний липкий дотик Анна відчувала навіть зараз через роки.