Вікторія Хорошилова - Новий світ. Провидиця. Книга 2, Вікторія Хорошилова

Далі взяв слово батько і розповів про те, як я з'явилася у них і що генетично я тепер теж їхня. Розповів у фарбах, які події відбувалися, і про ранній оборот, про магію і дар, що рано прокинулися.

— Вона відучилася в академії?

— Ну, частково, — вклинилася я, — навчали мене не тільки бойової магії, а, здається, всього, що магістру Лішкорту і мені було цікаво. Ну і за основним даром, теж припахували. Єдине в чому магістри вперлися, битися не вчили. Як поєдинки магією так без проблем, а як битися навчитися або зброю опанувати, так маленька. Хоча я багато чого й сама підказувала, що мені цікаво, освоїти мені допомагали, вивчити й попрактикуватися.

— І ти не злякалася ліча?

— Перший раз злякалася і покусала. Його це дуже потішило. А потім ми порозумілися, з ним цікаво.

— І основний дар у тебе передбачення? — кивнула — Можеш якось продемонструвати?

— Так! Є якась запланована подія, яку можна переглянути?

Дідусь кивнув задумливо.

— Ви в ньому берете участь? — знову кивнув. — Якщо хочете отримати результат, кажіть. Я ж не ворожка, щоб вгадувати і нісенітниці нести.

— Тату, повір, у неї дар працює, тому ми й тут. Ліє, покажи дідусеві те, через що ти ледь із дому не втекла.

— Як знайомо, — хмикнув дідусь. — Добре, що ти, люба, поїхала, вже будучи дорослою.

— Я поїхала вчитися і позлити Ріка.

Розгорнула карту долі й показала ті варіанти, що бачила майже тиждень тому. Майбутнє вже набуло чіткого вектора. Дідусеві показала, який був і який зараз. І показала майбутнє батька, якщо він повернеться в місто на службу.

— Хм. Я знаю, як твій дар застосувати!

— Тату, прошу, пам'ятай, що вона втомлюється як будь-яка дитина її віку.

— Запам'ятаю, не переживай. Так, спочатку годуємо вас і потім знайомимо тебе Лія з мешканцями фортеці. Твої батьки й так тут усіх знають.

Знайомили мене не з усіма, а з такими ж суворими чоловіками, як дідусь. Бабусю, благо, побачила на обіді. Вона мовчки маму обійняла, слідом і мене дбайливо. Потім тихо виказала їй, що відразу про онуку не сказала. І неважливо, як я з'явилася, я їхня кровиночка. Приємно це було чути.

— Так значить у цієї кнопки дар передбачення?! — скептичне запитання від Раймонда Ділжара.

— Ліє, ти можеш розгорнути ту карту, що показувала мені, але вже прицільно на завтрашню поїздку. Покажи, як у нас усе пройде, якщо нічого не змінювати.

— Угу.

За мить на столі об'ємна напівпрозора карта з подіями завтрашнього дня і виділена одна гілка з поїздкою. У неї ще були три напівпрозорі, ледь видимі варіанти подій.

Раймонд Ділжара і Найтел Лаарс дідусеві заступники. А він виявляється велика шишка, керує цією фортецею і дуже не любить, коли про неї погано відгукуються. Так от, після розгортання карти, стоять утрьох, дивляться. Тикають пальцями.

— Говоримо вголос, думки чути не вмію. Якщо потрібно подію розкрити і подивитися в подробицях, повідомляємо.

— Кнопка, тобі скільки років?

— А вам яка різниця, ви не в моєму смаку. По справі, будь ласка.

— М-да, бабусин характер. Розгорни тут, де мій палець.

Поки вони вивчали карту, я хоч у загальних рисах зрозуміла, що у них за вилазки.

— А це хто? — показавши пальчиком на монстра, поцікавилася я.

— Це нежить. А це нечисть. Тут в окрузі їх повно, — потішив дідусь. — Тобі в академії хоч щось про це говорили?

— Так, навіть вчили заклинань захисних і атакувальних. Але я пам'ятаю, що найкраще заговореною зброєю з ними боротися. І не на всіх магія діє. Ще кігтями можна. Але, явно не моїми.

— Тому ти мала сидиш на попі рівно у фортеці.

— Це складно, — сказала зітхнувши. — А ви не будете ханжами і навчите битися і врукопашну, і зі зброєю?

— О, яка постановка питання, — усміхнувся Найтел, — навчимо, але не одразу. Спочатку тіло потрібно зміцнити. А то, від одного прийому, щось та зламаємо. Потім твої батьки, нам щось зламають.

— Так-так рідна, а якщо ми хочемо уникнути втрат, що потрібно робити? — уточнив дідусь.

— Як-як? Рішення ухвалити і подивитися, як воно позначиться на поїздці.

Вони почали мозковий штурм. За п'ять хвилин у кабінеті стало тісно від дорослих міцних хлопців. Мені підсунули гірку бутербродів і солодкий чай. Тому сиділа мовчки й точила провізію. За дві години прийняли остаточне рішення таке, щоб результат їх задовольняв.

— Я скоро засну, — попередила їх.

— Тату! — мамин обурений крик не чув хіба що глухий.

— Що?!

— Скільки вона вже тут із вами кукує?

— Мене погодували! — відзвітувала я.

— А темні кола під очима і загальне магічне виснаження?! Марш у ліжко спати!

Сповзла зі стільця і розвіяла карту. Її проводили погляди з жалем. А я похитнулася і ледь не впала. Допомогли встояти, і хтось навіть підхопив на руки. Не знаю, хто ця добра людина, я заснула, щойно опинилася на руках.

Вранці мене розбудила мама, полоскотавши легенько ребра. Посміхнулася і потягнулася. Вона нахилилася, поцілувала мене в щоку.

— Сонце моє, час вставати. Тобі передали подяку за вчорашню допомогу з дослідженням майбутнього.

— Солоденьким?

— Ем, ні, тобі кролика спіймали.

— Мені живого кролика подарують? — прокинулася остаточно.

— Ні, засмажили, — і дивиться на мою реакцію.

— Ем, гаразд, — сказала задумливо. — А то я вже думала змусять ганятися за ним по двору.

Мама тихо розсміялася. А потім погладивши по голові, сказала:

— Я думала, ти засмутишся, що живу іграшку не дали.

— Ні, таких іграшок мені точно не потрібно! Вони гадять і їх годувати потрібно. Я за братів переживаю, відіщають без нас!

— Дідусь догляне за ними. Їм доведеться остаточно подорослішати. Інакше не тільки відіщають, а й з голоду помруть. Не завжди поруч буде молодша сестра і мама, готові їх нагодувати смачненьким. Ти їм іноді для розминки прості покрокові рецепти кидай.