Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

— Я думала, це буде як зневага, — пояснила Дженні.

— Чому? — запитала Тіна. — Хочеш сказати, що люди телевізора не дивляться чи пиво в пабі не п’ють? Все це дуже сумно й страшно, але я не бачу причини вдягатись у волосяниці через співчуття.

— Ти знаєш, що я мала на увазі.

— Так, але я знаю й те, які в нас люди навколо. Якщо вони вирішать когось заклювати, то так і зроблять, що б ти там робив чи не робив. — Тіна помовчала. — Гаразд, це не найкращий спосіб про це сказати, але ж воно правда, — вона дошкульно подивилася на мене. — Ви з цим уже зіткнулися, так?

Я зрозумів, що вони могли знати про чутки.

— Тіно, — попереджально мовила Дженні.

— А що. Нема сенсу вдавати, що ми не чули. Я кажу, звісно ж, поліція захоче поговорити з місцевим лікарем, але варто одному здійняти брову, як усі тебе звинувачують. Зайвий приклад того, які в нас тут короткозорі люди.

— І з довгими язиками, — вибухнула Дженні. Це був перший емоційний вигук, який я почув від неї.

Тіна стенула плечима.

— Краще вже казати все відкрито. Надто багато шепоту в цьому місці. Я тут виросла, ти ні.

— Схоже на те, що ви не дуже любите Менем, — сказав я, сподіваючись змінити тему.

Вона кисло всміхнулася:

— Була б можливість, тільки б мене тут і бачили. Не розумію людей, як-от ви двоє, які приїхали сюди за власним вибором.

Раптом зависла тиша. Дженні встала, обличчя побіліло.

— Я піду зварю каву.

Вона пройшла в будинок, бісеринки шалено задзеленчали.

— Блін, — Тіна винувато всміхнулася. — Довгі язики, правду вона каже. І ще випила трішки, — додала вона, поставивши келих.

Я подумав спочатку, що ця ніяковість через мене, але побачив, що ні. Яка б не була причина реакції Дженні, зі мною вона не пов’язана.

— В неї все гаразд?

— Просто її дістала безтактна сусідка. Я так гадаю. — Тіна дивилася на будинок, наче вирішувала, чи піти за подругою. — Слухайте, не треба було мені патякати. Але як уже мова зайшла, в неї була дуже погана пригода десь рік тому. Тому вона сюди й переїхала. Ніби втекла від цього чи що.

— Яка пригода?

Тіна похитала головою.

— Схоче — сама розкаже. Мені, мабуть, не варто було язиком плескати. Я просто… ну, думала, що вам слід знати. Дженні ви подобаєтесь. Отже… О Боже, ото я наколотила, га? Може, забудьте все? Давайте про щось інше.

— Ок, — ще під враженням від того, що вона мені сказала, я ляпнув перше-ліпше, що спало на думку: — А які плітки про мене ви чули?

У Тіни витяглося обличчя.

— Напросилася, еге ж? Нічого особливого. Що вас допитувала поліція і що… ну, що ви були під підозрою. — Тіна широко всміхнулася, що означало: поводиться вона зухвало, але їй уже байдуже. — Але ж ви ні? Правда?

— Наскільки мені відомо, ні.

Їй цього вистачило.

— От я й кажу про це кляте село. Люди тут готові думати найгірше навіть у найкращі часи. А вже як щось трапиться… — вона махнула рукою. — Я знов почала. Знаєте що, піду-но я допоможу їй з кавою.

— Мені щось зробити?

Але Тіна вже попрямувала в будинок.

— Все нормально, я пошлю до вас Джен. Щоб ви не сумували.

Вона пішла, а я сидів у нічній тиші, думаючи про те, що сказала Тіна. «Дженні ви подобаєтесь». Що вона мала на увазі? І що я відчув від цього? Я казав собі, що це в мені говорить вино, що не варто надавати цьому значення. Та чому я так одразу рознервувався? Я встав і пішов до низького муру навколо саду. Останнє світло вже згасло, поля вкрила пітьма. З озера прилетів вітерець, приніс безутішний плач сови.

За мною почувся якийсь шум. Вийшла Дженні з двома горнятками. Я відійшов від муру, повертаючись у коло світла, яке падало з відчинених дверей. Вона здригнулася, коли я вийшов з тіні, плеснула кавою на руку.

— Вибачте, не хотів вас налякати.

— Все гаразд, просто не побачила, — поставила горнятка, подула на руку.

Я передав їй паперовий рушник.

— Ви в порядку?

— Виживу, — вона витерла руки.

— Де Тіна?

— Тверезіє, — знову взялася Дженні за горнятка. — Я не запитала вас, з молоком? З цукром?

— Нічого не треба.

Вона всміхнулася.

— Вгадали, — простягла мені каву та відсунулася до стіни. — Милувалися краєвидом?

— Тим, що зміг побачити.

— Він прекрасний, якщо вам подобаються плеса води.

— А вам?

Ми стояли поруч, дивилися на озеро.

— Так, направду так. Як була малою, ходила з татом під вітрилами.

— А зараз?

— Уже роками не ходжу. Та все одно досі люблю бувати на воді. І думаю десь позичити човен. Маленький — озеро надто мілке для більшого. Але як це — жити поруч і не кататись?

— У мене є човен, якщо вам пасує.

Я сказав це не думаючи. Але вона одразу ж обернулася до мене. Я побачив, як вона всміхається в місячному сяйві. Усвідомив, як близько ми стоїмо. Досить близько, щоб відчути тепло її оголеної шкіри.

— Справді?

— Ну, не зовсім мій. Він належить Генрі. Але той дозволяє мені ним користуватися.

— Ви впевнені? Тобто я ні на що таке не натякала.

— Я знаю. А все одно потрібно розім’ятися.

Я відчув щось на зразок здивування, коли сказав це. «Що ти робиш?» Дивився на озеро, радий, що темрява ховає моє обличчя.

— Як щодо неділі? — почув я свій голос.

— Чудово! О котрій?

Пригадав, що я обіцяв пообідати з Генрі.

— Після обіду? Заїду по вас о третій?

— Третя рівно. Чудово.

Я чув усмішку в її голосі, хоча не міг бачити. Сьорбнув кави, не помічаючи, що обпік рота. Не міг повірити в те, що роблю. «Не лише Тіні слід протверезіти», — подумав я.

Невдовзі я вже перепросив та пішов додому. Коли вже збирався йти, запізніло з’явилася Тіна, широко усміхаючись, і повідомила, що я можу привезти шорти пізніше. Я подякував, але переодягнувся у свої вологі джинси. Моя репутація в селищі й так уже постраждала, не вистачало ще гуляти в полум’яних шортах серфера.

Я недалеко відійшов від будинку, коли мобільник коротенько пискнув: повідомлення. Я завжди ношу з собою телефон, щоб