Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

Зніміть бургери, поки наливаєте рідину. Так вони не вберуть її смак.

— Боже, як я люблю практичних чоловіків, — сказала Тіна. Вона озброїлася прихваткою і підняла решітку з м’ясом над вугіллям.

Я відпив ще ковток з моєї пляшки пива, більше для того, щоб чимось зайнятися, ніж через спрагу. Мою пропозицію допомоги не прийняли — і це добре, мабуть, якщо взяти до уваги рівень моїх кулінарних здібностей. Але через це я лишився без діла й не було чим відволіктися від нервозності. Дженні теж, здається, непокоїлася, метушилася більше, ніж потрібно, розставляла хліб і салати на білому пластиковому столику для пікніка. Вона була струнка й засмагла, в білій жилетці й джинсових шортах. Ми привіталися, коли я приїхав, але після того не сказали одне одному ані слова. Направду, якби не Тіна, то, мабуть, тут ніхто б і не розмовляв.

На щастя, Тіна була не з тих, хто залишає ніякові паузи в розмові. Вона торохкотіла майже без упину, вела веселий монолог, перемежовувала його інструкціями для мене, коли я міг стати в пригоді: допомогти заправити салати, принести кухонні рушники, які зійдуть за серветки, відкрити ще пива для нас трьох.

Одразу стало очевидно, що будемо тільки ми троє. З одного боку, я відчував полегшення, що не доведеться зустрічатися ще з кимось, з іншого — шкодував, що немає за кого сховатися.

Тіна від душі плеснула запалювальною рідиною на жаровню.

— Блін! — вона відскочила від полум’я, що спалахнуло над вуглинами.

— Я ж тобі казала не ляпати більше! — сміялася Дженні.

— Чого одразу я, само полилося!

Жаровня потопала в димі.

— Ну, тепер вона досить гаряча, — прокоментував я, коли ми всі відсунулися від жару.

Тіна ляснула мене по руці.

— А за це принесіть іще пива.

— Може, нам спочатку їжу відсунути? — запитав я.

Дим уже накрив пластиковий столик, де стояли миски з салатами.

— От дупа! — Тіна пірнула в хмару й схопила миски.

— Простіше пересунути весь столик, — сказав я й потягнув.

— Допоможи йому, Джен, у мене руки зайняті, — Тіна вже тримала миску з макаронами.

Дженні скоса на неї подивилась, але нічого не сказала й узялася за другий край столика. Удвох ми його перетягли й перенесли туди, де не було диму. Коли зупинилися, ніжки з її боку підігнулися, стіл нахилився, тарілки й склянки поповзли до краю.

— Обережно! — заволала Тіна.

Я кинувся і встиг виправити столик до того, як щось упало. Коли нахилився, рука торкнулася руки Дженні.

— Тримаю, можете відпустити, — сказав я.

Вона почала опускати свій край, але знову схопила — стіл почав гойдатися.

— Я думала, ти його поправила, — буркнула Дженні, коли до нас поспішила Тіна.

— Тож так! Я засунула папірчину там, де ніжка хиталася.

— Папірчину? Там треба було болтика закрутити!

— Закрутити тут є з ким.

— Тіно, — Дженні почервоніла, але видно було, що вона намагається не розсміятися.

— Та обережно ж, стола тримай! — гукнула Тіна, бо той знову загойдався.

— Не стій тут, піди принеси викрутку чи ще щось.

Тіна поспішила за бісерну шторку, яка закривала двері на кухню. Ми так і тримали стола й ніяково всміхались одне до одного.

Але лід уже розтав.

— Я певна, ви не шкодуєте, що прийшли, — зауважила Дженні.

— Аякже, таке в мене вперше.

— Чи ще десь так вишукано було?

— Ні в якому разі.

Я помітив, що вона опустила очі.

— Ох, не знаю, як вам і сказати, але ви намочилися.

Я поглянув униз і побачив, що пляшка впала зі столу, пиво розлилось і тепер текло мені просто на джинси між ногами. Я спробував відсунутись, але вийшло тільки відпустити рідину текти мені на штанину.

— Боже, не можу повірити, — сказала Дженні, й ми обоє безпомічно розреготалися. Не могли зупинитись, аж доки не повернулася Тіна з викруткою.

— Що це з вами? — запитала вона, потім побачила мої штани. — Мені було пізніше прийти?

Щойно стіл було врятовано, мені запропонували мішкуваті шорти. Тіна сказала, що це її колишнього.

— Але можете їх собі забрати. Він по них не повернеться, — похмуро додала вона.

Роздивляючись картатий малюнок шортів, я не здивувався. Але це було краще, ніж мої намочені пивом джинси, тож я пішов переодягнутися. Коли я повернувся в сад, Тіна з Дженні захихотіли.

— Гарні ніжки, — прокоментувала Тіна, й вони знову засміялися.

Бургери вже шкварчали на вугіллі. Ми з’їли їх із салатом, хлібом і пляшкою вина, яку я приніс. Коли я наливав келих Дженні, вона завагалася:

— Тільки трішки.

Тіна здійняла брови:

— Ти певна?

Дженні кивнула:

— Все гаразд, правда, — вона перехопила мій запитальний погляд і здивований вираз обличчя. — У мене діабет, тож доводиться слідкувати за тим, що їм та п’ю.

— Першого чи другого типу? — запитав я.

— Боже, я й забула, що ви лікар. Першого.

Я так і думав. Для її віку це найбільш розповсюджений тип.

— Але нічого страшного. Я тільки на низькій дозі інсуліну. Звернулася до доктора Мейтленда по рецепт одразу, коли сюди приїхала, — додала вона, наче вибачаючись.

Я подумав, що вона соромиться зізнатися, що записалася до «справжнього» лікаря, а не до мене. Турбуватися не було чого. Я до такого звик.

Тіна напоказ пересмикнулася.

— Я б зімліла, якби мусила отак сама собі уколи робити щодня, як вона робить.

— Та покинь, нічого страшного, — протестувала Дженні. — І це навіть не справжня голка, тільки шприц-­ручка. Годі про це, а то Девід соромиться пити більше вина.

— Боже борони! — заявила Тіна. — Мені ж треба когось, хто склав би мені компанію.

Я її не дуже наздоганяв, але оскільки Дженні наполягала, я дозволив доливати мені в келих більше, ніж планував. Наступного дня мала бути субота, тиждень видався важким. Окрім того, я справді насолоджувався. Не міг пригадати, коли ще так гарно відпочивав… за довгий час.

Тільки раз настрій підупав, коли ми закінчили трапезу. Спускалися сутінки, згасало світло, Дженні сиділа, дивлячись за межі саду, на озеро. Я побачив, що обличчя її захмарилося, й здогадався, про що вона зараз скаже, ще до того, як вона заговорила.

— А я починаю забувати про те, що сталося. Відчуття таке… наче ти винна, правда?

Тіна зітхнула:

— Вона хотіла скасувати сьогоднішній вечір. Думала,