Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

— Не дуже. Якби це був Мілтон-Кінз[9]… А тут сільська громада, мисливство — звичайний заробіток. Люди цього навіть не помічають. Ні, хто б не був цей убивця, але він досі не потрапляв на наші радари.

— А психологічний профіль?

— Те саме. Ми просто не маємо достатньо фактів. Єдиний профіль, який склали психологи, розпливчастий і марний. Маємо справу з людиною, яка часто буває на свіжому повітрі, фізично розвинена, достатньо розумна, але все одно необачна чи необережна, бо залишила тіло Саллі Палмер там, де його можна знайти. До половини чоловіків селища пасує. А розширте коло на прилеглі села, і ви отримаєте дві, як не три сотні потенційних підозрюваних.

У голосі Маккензі відчувалося пригнічення. Я не міг його звинувачувати. Експертом я не був, але знав з досвіду, що більшість серійних убивць вдалося спіймати або тому, що пощастило, або тому, що ті зробили якусь суттєву помилку. Вони хамелеони. На позір — звичайні члени суспільства, приховані під звичайною зовнішністю. Коли їх нарешті викривають, ні друзі, ні сусіди спочатку не можуть повірити. Лише згодом можна нарешті розпізнати зубчасті, пилоподібні краї їхньої особистості, які існували завжди. Незалежно від того, які звірства вони вчинили, найстрашніше в реальних монстрах — те, наскільки нормальними вони здаються.

Зовсім як ми з вами.

Маккензі чухав родимку на шиї. Він припинив, коли помітив, що я дивлюся.

— З’ясувалась одна штука, що може виявитися важливою, — сказав він якось недбало, не дуже переконливо. — Один свідок з тих, хто говорив із Саллі Палмер на барбекю, казав, наче вона обурювалася через те, що їй на ґанок підкинули мертвого горностая. Казала: жарти хворого на голову.

Я подумав про лебедині крила, які були на тілі Саллі Палмер, про крижня, прив’язаного до каменя того ранку, коли зникла Лін Меткалф.

— Ви думаєте, це залишив убивця?

Він знизав плечима:

— А могли й діти. Або це міг бути знак чи попередження. Виставлення претензії, щось таке. Ми вже знаємо: він використовує птахів як підпис. Ніщо не каже про те, що й звірів може так само використовувати.

— А Лін Меткалф? Вона теж щось подібне знаходила?

— Вона обмовилася чоловікові про мертвого зайця, якого знайшла в лісі напередодні зникнення. Але того могла вбити лисиця чи собака. І ми не можемо перевірити.

Він мав рацію, але я й далі про це думав. Збіги стаються, і в убивствах, і в будь-якій сфері життя. Але з огляду на те, як досі поводився вбивця, можна припустити, що він достатньо самовпевнений і може попереджати своїх жертв заздалегідь.

— Отже, ви не думаєте, що в цьому щось є?

— Я цього не казав, — відрізав він, — але на цій стадії нам із цього користі мало. Ми вже шукаємо випадки жорстокості до тварин. Кілька осіб пригадали, що років десять-п’ятнадцять тому хтось тут убивав котів, але падлюку не зловили, і… Що?

Я замотав головою:

— Ви ж самі сказали. Це не місто, навіть не містечко. Тут інакше ставлення до таких речей. Я не кажу, що люди відверто жорстокі, але й не дуже сентиментальні.

— Тобто ніхто б не помітив мертву тварину? — перепитав він.

— Якщо хтось підпалить собаку посеред селища, то, можливо, прореагують. Але це ж сільська місцевість. Тут весь час тварин убивають.

Він неохоче погодився.

— Дайте мені знати, що знайдете на собаці, — попросив він, здіймаючись на ноги. — Як щось важливе, у вас є мій мобільний.

— Зачекайте, — сказав я, — є ще дещо, що вам потрібно знати.

Я розповів йому про чутки щодо мого арешту, які ходили селищем.

— Боже, твоя воля, — зітхнув він, коли я закінчив. — Проблеми будуть?

— Не знаю. Сподіваюся, ні. Але люди нервуються. Коли бачать, що ви заходите до амбулаторії, вони роб­лять висновки. Я не хочу сам їм пояснювати.

— Зрозумів.

Проте інспектор не здавався стурбованим. Чи здивованим. Коли він пішов, мені сяйнула думка, що Маккензі міг очікувати подібного, отже, можливо, йому було зручно, щоб я виступав у ролі димової завіси. Я казав собі, що це сміховинне припущення. Але ці думки не відпускали, коли я повернувся до аналізу скелета собаки.

Я автоматично працював, підготував та сфотографував позначку на місці, де ніж врізався в шийний хребець. Це були звичайні маніпуляції, варті уваги лише з точки зору процедури збору доказів, а не з реальної перспективи знайти щось варте уваги. Розташувавши хребець під малопотужним мікроскопом, щоб вивчити його детальніше, я вже знав, чого очікувати. Я так і дивився на нього, коли прийшла Марина з чашкою кави.

— Щось цікаве? — запитала вона.

Я посунувся.

— Погляньте самі.

Вона нахилилася над мікроскопом. Поправила фокус. Випросталася зі спантеличеним виразом.

— Не розумію.

— Чого?

— Поріз грубий, не гладенький, як той інший. Ніж залишив щербини на кістці. Ви казали, що тільки пилчасте лезо може залишати такі сліди.

— Саме так.

— Але цього не може бути. Ніж на хребці жінки був гладенький. Чому цей не такий?

— Все просто, — сказав я. — Це зроблено іншим ножем.

13

М’ясо було ще сире. Краплини жиру, липкі, мов піт, стікали крізь сітку, бризкаючи на розпечене вугілля. Від нього ліниво здіймалися тоненькі цівки диму, наповнюючи повітря ядучим блакитним серпанком.

Тіна нахмурилася, потикала непросмажений бургер на жаровні.

— Я ж тобі казала — жару бракує.

— Почекаймо ще, — відгукнулася Дженні.

— Ми вже довго чекали, мене дістало. Треба розвести більше вогню.

— Ти не доливатимеш більше цієї гидоти.

— Чому? Ми ж тут усю ніч просидимо з такими темпами.

— І чути не хочу. Ця хімія небезпечна.

— Ну ж бо, я з голоду вмираю!

Ми сиділи в саду за крихітним котеджем, який вони винаймали на двох. Він був ледве більший за маленький дворик — неохайний клаптик газону, огороджений з двох боків високим парканом. Але місце було приховане від чужих очей, на нього виходили лише вікна спальні сусіднього будинку, і далі відкривався вільний вид на озеро, розташоване всього за сотню ярдів.

Тіна востаннє потикала гамбургери й повернулася до мене.

— Як ви гадаєте з погляду лікаря? Варто нам ризикнути отруїтися рідиною для барбекю чи померти з голоду?

— Компроміс, — запропонував я. —